Під авдиторією на мене чекала Віка. Ми не спілкувались цілі вихідні. Взагалі, з появою в моєму житті Давида, ми сильно віддалились одна від одної. Це й не дивно, він перетворив мене з життєрадісної і щасливої дівчини в знервовану, перелякану особу.
- Ти так і не зателефонувала. Я хвилювалась – турботливо сказала подруга, здається вона образилась.
- Вибач, - промовляю з розкаянням, та легенько обіймаю її. – Їздила до бабусі в село на всі вихідні, замоталась, забула.
Вона ще більше похнюпилась. Добре знаю вона в мене швидко відходить, тому скоро пробачить.
- Як в тебе з цим Давидом?- запитала поморщившись, не схвалюючи навіть саму думку про нас, як пару.
Усміхнулась їй. Вона така хороша подруга. Старається захищати й піклуватись навіть образившись. Саме через це я її завжди і цінувала.
- Більш-менш, - стараюсь відповідати поверхнево, адже зовсім не хочеться їй брехати. – А в тебе як з Олексієм? – переводжу тему, рятуючись від нових запитань.
- В нас все прекрасно, - її сині очі враз задоволено засяяли, віддзеркалюючи почуття.
Широченно усміхнувшись, почала розповідати про побачення, на які ходила всі вихідні. Я так раділа за неї, нарешті Віка знайшла щастя, про яке ми обоє мріяли в старшій школі. Та дзвінок, перервав наше миле спілкування.
Доводилось добряче напружувати мозок, щоб інформація викладачів доходила до свідомості. Чомусь взагалі не було настрою навчатись. Постійно думками знаходилась десь дуже далеко, а якщо точніше, то в минулому тисячолітті. Ніяк не могла зрозуміти чому Добромир, якого так сильно кохала Милорада, тобто я, зараз став Ніком. І взагалі де він, чи може існує тільки в моїй голові? Але я не хотіла в це вірити! Може якось спробувати пошукати… Над цим варто добряче поламати голову.
Раптово згадала про Давида. Якби навіть Нік існував насправді, навряд чи цей ненормальний дав би мені можливість бути з ним. Та хіба я б питала в нього тепер, коли була в тілі Милоради, пізнавши нові почуття?
Швидко дістаю з рюкзака телефон, намагаючись сховати його від викладача, та набираю повідомлення: «Після пар чекаю тебе в студентському кафе біля університету».
«Мабуть, здивується отримавши цю смс-ку» - подумки усміхнулась. Він вже звик бачити з моєї сторони тільки покірність і безініціативність, тепер все буде інакше. Мені потрібні відповіді на питання і я їх отримаю!
Після дзвінка з останньої пари швидко попрощалась з Вікою, повідомивши, що йду на зустріч з Давидом. Вона здивувалась, але все ж сприйняла нормально цю новину, оповістивши, що також йде на побачення зі своїм хлопцем.
Через декілька хвилин я вже сиділа за столиком, замовивши каву, та чекала на свого «хлопця». Він хоч і не повідомив, що прийде, та я знала – такої можливості побути біля мене не пропустить.
Хвилини минали, а його не було. Дивно. Може хоче щоб я його до вечора чекала? Він же взагалі нічого не знає про пристойну поведінку.
Глянула на годинник. Вже пятнадцять хвилин минуло. Досить, дістаю телефон і набираю лаконічне повідомлення - «Ти прийдеш?»
«Звичайно.» - не забарилась відповідь. Знову чекаю. Проходить ще двадцять хвилин і з’являється він, окинувши швидким злобним поглядом всіх навколо. А я вже й не сподівалась. Кава давно допита, тому подумувала йти.
- Чому так довго? – не стримала роздратування.
Моя реакція лиш потішила цього нахабу. Підійшов і всівся біля мене, замість того щоб зайняти місце навпроти. Нічого потерплю.
- Справи були. – відповів на диво спокійно, без звичної злоби, а потім нахабно зиркнув заявивши: - А ти скучала?!
- Ні! – чітко і безапеляційно. – В мене до тебе є багато запитань. Знай: без відповідей я звідси не піду!
Почав розглядати мене, ніби, бачив вперше. Навіть голову якось схилив на бік. І що б це могло значити? Може чекає запитань. Тому берусь до справи, щоб не втрачати часу.
- Поясни мені, що за гру ти ведеш? Для чого тобі я?
Мовчить. Сталевий блиск в очах не дає нічого прочитати. Раптово схиляється й цілує холодними, жорсткими губами. Різко відштовхую нахабу і продовжую притримувати на відстані, витягнутими руками. Це йому не дуже сподобалось. Мені теж - хай знає! Зображую на обличчі відразу, продовжуючи дивитись у вічі.
- Я дав відповідь на твої запитання? – цікавиться зосереджено.
Від несподіванки в мене навіть розширились очі. Що це значить? «Невже хоче сказати, що я потрібна йому для втіх?!» - дивуюсь своїм же думкам. Теж знайшов цікаву забаву! Наче, немає ніякої більш досвідченої та доступнішої дівчини - наприклад Белли.
Знову з’явився знайомий диявольський оскал. Та мене цим не злякати вже.
- Ти не так розумієш все, - повідомляє твердо, мабуть, здогадався, про що думала. – Ти мені потрібна для життя.
Брови поповзли вверх. Це що якесь зізнання, чи пропозиція? Руки підсвідомо самі опустились, його більше ніщо не стримує. Нарешті отямилась.
- Це як? – запитую розгублено, а потім несамовито додаю: - Ні, такого однаково ніколи не буде!
Повільно торкнувся моєї руки, наче, боявся сполохати, та міцно стиснувши зап’ястя заявив:
- Обов’язково буде. Ти була призначена мені, ще дуже давно.
Від його слів чомусь кинуло в холод, та все ж сміливо заявила:
- Ти не змусиш мене бути з тобою! Тобі це не під силу! І ти дуже помиляєшся - я не тобі призначалась.
- Не опирайся, тобі не втекти від цього. - раптово притягнувши мене прошепотів на вухо і відпустив руку, наче, я більше йому не потрібна.
Швидко забираю рюкзак і зиркнувши на нього рішучим поглядом йду геть. Розуміючи, що його стальні очі і такий буденний безтурботний вираз обличчя вже врізався в пам'ять.
Ледве дісталась дому. Постійно перемотувала в голові нашу дивну зустріч, намагаючись зробити якісь логічні висновки, тому ледь не пропустила свою зупинку.
Що робити далі? Ніяких відповідей так і не відшукала. Підіймаюсь сходами й помічаю в дверях нашої квартири зачеплений за ручку букет з білих і яскраво червоних, мов кров, бутонів троянд. Ці квіти вже ніби його візитна карточка. Здивував. Цього разу викидати їх не стану, хай потішать сестру, адже вона так любить троянди.
#4170 в Любовні романи
#986 в Короткий любовний роман
#981 в Любовне фентезі
Відредаговано: 02.04.2020