Розділ 15

   - Чому ти так довго не з’являвся, де був? – несамовито прошепотіла я, кинувшись в жадібні обійми Ніка.
    - Ти мене не впускала.
    Не зрозуміла, адже це неправда - я  мріяла бути з ним завжди, кожну хвилинку, кожну секундочку.
  - Твоя підсвідомість не пропускала мене. Ти мусила сама все згадати й згадала.
 Відірвавшись від його грудей допитливо втупилась в ці сіро-блакитні очі, намагаючись щось в них прочитати, та зрозхуміла, що не можу - не вмію цього робити.
    - Для чого мені це згадувати? Там стільки страждань і болю… - прошепотівши ці слова, ніби, знову потрапила в ту мить безперервного мордування. І він також, наче, відчув це.
   - Але ж там і кохання є, нестримне шалене, ніжне та справжнє. – Він так низько схилився над вухом, шепочучи це.
     Це відчуття! Яке ж воно рідне, знайоме та хвилююче!
     З раптовою здогадкою зазираю йому у вічі, він лиш легко усміхається й накриває мої вуста. Так! Це ж той самий поцілунок! Це він! Я так само розчиняюсь в ньому, відчуваючи нестримну пристрасть і жагу до життя.
   І знову просипаюсь. Його більше немає, він зник. Пустота на місці серця, а душа просто виривається з грудей. Яке ж вже це знайоме відчуття… І скільки ще страждань мені призначила доля? Від розпачу починаю плакати. Як мені заснути і назавжди залишитись з коханим?
   - Орися, що сталось? – злякано кинулась до мене Іванка.
    Мабуть, почула гіркі схлипування з коридору й кинулась обіймати, утихомирюючи. Пробую заспокоїтись.
   - Просто сон… - схлипуючи прошепотіла ледь чутно.
    Для чого вдаватись в подробиці, ще подумають, що божеволію. Хоч би самій в це не повірити.
    Значить, саме він був моїм коханим - моїм Добромиром. Це не просто сни, це відголоски того нашого життя. Життя де ми так і не змогли стати сім’єю. Хоч і кохали одне одного до безпам’ятства, та цього виявилось недостатньо.
- Ну все ти вже трохи заспокоїлась? – Ів несподівано привела мене до тями своїм питанням. А я й не усвідомлювала, що вона ще досі обіймає мене, повністю занурившись в свої думки.
   - Так, вже все добре, - постаралась говорити спокійним тоном.
   - Тоді давай збиратись, тобі ще потрібно замаскувати ось все це, – сестричка жестом вказала мені на обличчя. А потім вже на ходу хитро додала: – Ти ж не хочеш, щоб хтось тебе побачив такою.
    Вона, мабуть, уявляє, що я знайшла собі хлопця в університеті. Яка іронія, адже там зі мною ніхто навіть не насмілиться заговорити. Цей ненормальний Давид, залякав всіх.
    Невтішно зітхаю, згадавши нахабного студента. Адже я так і не вирішила як позбутись його жахаючих і дивакуватих залицянь.
    Ледве вдалось приховати сліди «важкого ранку» за товстим шаром косметики. Глянувши на себе в дзеркало, розумію, що так завзято ще не фарбувалась ніколи, зате тепер виглядаю як більш-менш нормальна студентка. Закинувши рюкзак на плече вийшла у двір.
    Яким же було моє здивування, коли раптово побачила знайомий джип. Ми ж не домовлялись про це! Ледве стримала порив вернутись назад в квартиру, прикинувшись хворою, або взагалі мертвою. Та вже пізно – він побачив мене. Навіть не виходячи з автомобіля, кивком вказав мені йти до нього. Завагалась, швидко прикидаючи різні варіанти для відмови, або втечі. Але його злісний погляд раптово змусив передумати.
    Вкотре йду до нього як на заклання. Він знову не дає вибору. Хоче добитись мене, навіть не беручи до уваги почуття. Робить мене бездушною лялькою в своїх руках, а я мовчки це терплю. Але ні, тепер я стала іншою – сміливою й сильною, як колись!
    Не приховуючи відрази, зневажливо всілась на переднє сидіння, навіть не подивившись в його бік.
- Чого так, довго скільки можна було тебе чекати! – одразу заявляю нахабно зі злістю в голосі й не даючи йому опам’ятатись, пробую добити: – Якщо вже вирішив стати моїм водієм, то хоча б вчасно приїжджав!
Умудрилась випалити це, навіть не зустрівшись з жорстокими сталевими очима. Якусь мить Давид, мабуть, пробував прийти до тями, що підтверджувалось його мовчанням, та я не бажала вибиватись з ролі, милуючись його реакцією. Проте ця німа тишина вже почала гнітити, тому  різко додала:
   - Ну що ми так і будемо стояти? Мені на навчання потрібно!
Раптово мій водій розізлився й безцеремонно схопивши мене за підборіддя, повернув до себе, впявшись диким поглядом.
   - Аріно, не дратуй мене! – прошипів непохитно. - Ти ж не хочеш, щоб я розізлився на тебе… наслідки можуть бути непередбачливими.
    Завуальована погроза на мене наче й не подіяла (хоча пригадуючи його «урок», було трохи страшнувато). Різко звільнивши обличчя від цих жорстоких рук, знову презирливо фиркнула, підвищивши голос:
   - Але я саме така і є! Ти ж мене зовсім не знаєш!
      - Мені все одно! Але зі мною ти будеш поводитись як належить! – безапеляційний тон не потребував зайвих пояснень.
    Щось в його нещадному голосі змусило мене замовкнути і мовчки слідкувати за дорогою. Хоча вся моя нова сутність з багатовіковим досвідом нестримно цьому пручалась.
    Взагалі має ж десь бути та межа! Не може він вічно змушувати танцювати під його дудку, це ж має колись йому набриднути. Де його людяність?
   Дорогою до університету ніхто з нас більше не сказав ні слова. А коли приїхали, я швидко вийшла та впевнено попрямувала отримувати знання, навіть не глянувши на Давида.
І що він хоче мені довести ось такими поїздками? Невже не бачить, що аж настільки дивний союз між нами просто неможливий.