Розділ 9

Рятівна Відьмина гора. Ми сидимо збоку під розкидистим дубом, ховаючись від занадто спекотного і яскравого сонячного проміння. Він ніжно заколисує мене в своїх обіймах, а я цим насолоджуюсь. Та як би добре нам не було, в голові крутиться ціла купа різних запитань, порившись в якій, відшукую найпростіше і найголовніше одночасно:
- Нік, хто ти такий?
   Мій русявий красень, почувши питання одразу перестає заспокійливо погладжувати моє волосся. Завмирає,  вагаючись з відповіддю, але зібравшись з думками все ж поверхнево відказує:
   - Ти мусиш мене згадати, я не в силах тобі сам це розповісти, інакше все просто зникне, а я не можу тебе знову втратити…
    «Так, – розчаровано не без сарказму думаю про себе, – аж надто вичерпна відповідь!». І взагалі що за прихований підтекст? Та може мені й дійсно не треба знати, хай все так надалі і залишається, хоч у снах буду відчувати те, чого немає в реальному житті.
   Нік знову розмірено погладжував моє волосся, це навіяло якийсь смуток. Повернулась до нього, милуючись сіро-блакитним плесом цих очей.
   - Так шкода, що я не зможу проснутись з тобою…
   Ці мої слова завмерли біля його вуст і я прокинулась. Прислухалась до внутрішніх відчуттів. Здається, поволі звикаю до цього неминучого вранішнього розчарування, яке доводиться переживати ледь не щодня.
    Далі все проходить за звичним сценарієм: сніданок, вибір одягу (коротка клітчата спідниця й проста персикова блуза), автобусна зупинка, поїздка, університет, навчання. Та в ці буденні плани несподівано втрутилась філософія, а точніше - молодий симпатичний викладач. Звісно я не забула те, що відбувалось на минулій лекції, а точніше - вже після неї. Проте чомусь мені здалося, що Давид вже не так прискіпливо стежить за моїм життям і колом спілкування, очевидно все ж зрозумів, що не доб’ється бажаного, тому я знову дозволила собі легкий флірт - хоч якась розрада, крім снів, звичайно.
    Але, як виявилось потім, це було величезною помилкою.
    Вийшла з авдиторії і вже майже дісталась виходу, як зненацька дорогу перегородив Давид. Одразу схопив мене й без слів заштовхав у пусту кімнату. Ледь не впала і одразу ж відійшла подалі від нього.  Нічого не пояснюючи, швидко замкнув двері і це клацання було настільки зловісним, що я вже подумки прикидала куди можна втекти. Добре хоч перший поверх, вікна виходять у двір, та от чи зможу я їх відчинити, обігнавши цього маніяка.
    Здається, я видала себе, бо він кинув злий погляд на вікна й похитав головою, наче, промовляв «навіть не думай, інакше буде ще гірше!». Та куди тут ще гірше?
    Поволі  відходжу до задньої стіни, а він просто наступає, не говорячи ні слова. Раптово упираюсь в неї. Які ж малі ці авдиторії! Відступати більше немає куди і він посміхається своїм звіриним оскалом, чудово розуміючи, що загнав жертву в кут. Ненормальний.
    Наблизився й перегородив дорогу до відступу рукою, обіпершись об стіну. Починаю гарячково міркувати.  Якщо почну кричати, мене почують? Засмучую сама себе невеселою думкою, бо якщо навіть почують, навряд чи хтось прийде рятувати. Значить я повністю в його владі! Починаю панікувати, та його це ще більше злить.
   - Я ж тебе попереджав! - повільно розтягує слова, схилившись моїм обличчям. Все виглядало так, ніби, я скоїла непростимий гріх.
    Не знаю, чи доводилось до цього мені відчувати подібний страх, але серце почало нестримно калатати, здавалось, він також це чує.
   - Ти моя! Чим швидше це усвідомиш, тим менше людей постраждає! – з тією ж неприхованою жорстокістю прошипів Давид.
   Все ж спробувала відшукати в серці останні краплини сміливості і з викликом зиркнула на нього, намагаючись показати, що він не залякає мене цими пустими погрозами.
    Побачивши цей супротив в моїх очах, ще більше розізлився і сталеві очі вже метали іскри, а я все не здавалась. Тоді він зробив те, чого я ніяк не могла очікувати навіть в страшних жахіттях – швидко затуливши мені рот однією рукою, іншою блискавично завів руки за голову, та притис всім тілом до стіни, розпластуючи по ній. Навіть не могла дихати.
«Ноги!» - несподівано згадала я, і почала відчайдушно відбиватись ними. Та це тільки погіршило ситуацію, бо він ще міцніше притис до стіни. Розуміючи, що нічого не вдію, спробувала вкусити його долоню, але він лиш жорсткіше притис її. Відчула гіркий присмак чиєїсь крові. Сльози самі почали градом котитись щоками. Усвідомлювала, що вже задихаюсь від нестачі повітря.
   Несподівано цей кат зупинився й завмер над вухом.
    - Я ж можу вже зараз зробити тебе своєю - прямо тут…ти повністю в моїй владі. – упивався своїм тріумфом. - Краще веди себе добре і будь слухняною, менше проблем накличеш. Я ж намагаюсь, стараюсь... для тебе, але більше не дивитимусь, як ти заглядаєшся на інших. Досить вже!
    Нарешті відпустив і я жадібно хапаючи повітря, сповзла стіною на підлогу, не вірячи, що звільнилась від ненависних рук.
   - Не забувай про цей урок! Я не дозволю тобі знову зробити ту саму помилку – тепер ти моя. – кинув наостанок і клацнувши замком пішов геть.
    Ще якийсь час, просто сиділа на підлозі, намагаючись повністю прийти до тями.
    Значить це був урок!? Він все спланував? Хотів провчити, злякати, змусив усвідомити, що мені вже не звільнитись від цієї маніакальної уваги. Спробувала заспокоїти дихання і шалений ритм серця. Витерла сльози. Глянула на екран мобільного телефону, використовуючи його як дзеркало, та зрозуміла, що потрібно вмитись перед тим як їхати додому, стерши його огидні сліди зі своєї шкіри.