Розділ 7

Довжелезне світле волосся, розсипалось по спині, сьогодні я не заплела його в косу, як зазвичай, просто не бажала і все. Тож коли бігла білим ромашковим полем, воно розвівалось, наче, вуаль.
Проміння ніжно пестило шкіру, тому заплющивши від радості очі, підставила обличчя сонцю, та розкинувши руки почала кружитись гучно сміючись при цьому. Раптово міцні руки підхопили мене ззаду, ніжно обійнявши.
   - Милорада, це тобі. – промовив такий рідний голос прямо у вухо, простягаючи букет ромашок.
   Моя шкіра несподівано покрилась мурашками від цієї раптової ласки. Тільки він так діє на мене. Прийняла з його рук квіти, залюбувавшись ними і обійнявши букет відхилила голову назад, притулившись до його плеча.
   Як же добре і спокійно в цих обіймах. Могла б так мовчки простояти вічність. Вже давно зрозуміла, що крім нього мені ніхто не потрібний.
    - Милорадо, - він знову шепотів біля вуха, викликаючи ту саму реакцію,  - ти станеш моєю дружиною?
Добромир, - лагідно прошепотіла, різко розвернувшись обличчям до нього. – Я ж тільки про це й мрію.
Мене переповнювали емоції, здавалось такої радості ще не відчувала. Серце нестримно трепетало в грудях, тремтіло від кохання до нього. Взяла його руку і приклала до грудей.
- Відчуваєш, як воно б’ється? Воно завжди билось лиш для тебе, і тільки для тебе битиметься й надалі. Моя душа вже давно живе в тобі, і лиш коли ти поруч, я відчуваю спокій і цілісність.
   - Милорадо, - лагідно запустив пальці у моє волосся, торкався так обережно, ніби, боявся завдати болю. – Я тебе ніколи і нікому не віддам…
   Притих прошепотівши останні слова й ніжно торкнувся губ, упиваючись ними, ніби, спраглий водою – ніяк не міг насититись. Я розтаяла в цих обіймах, насолоджуючись кожним дотиком, кожним вдихом і видихом поруч з коханим. Він був цілим світом і неважливо де б ми не опинились, головне, щоб були разом.
   Ми радісно впали на ромашковий килим, а подарований майбутнім чоловіком букет розсипався, ковдрою прикриваючи нас. Добромир міцно обійняв, наче, хотів сховати від усіх, показуючи, що я сповна належу йому.
   - Осіню ти станеш моєю дружиною. – Ці слова проникли в найпотаємніші куточки свідомості, закарбовуючись приємними іскорками в душі.
  -  Разом назавжди. – промовила, наче, клятву, і його ніжні вуста знову накрили мої, обіцяючи невідому досі насолоду. Я ніби перестала існувати, забуваючи, що живу.

    Прокинулась, відчуваючи на своїх губах той приємний присмак і ледь не розплакалась від відчаю. Як же хотілося бути на місці цієї древньої слов’янської дівчини. Так бажала пізнати справжнє кохання і впитись справжньою насолодою від ніжної й одночасно нестримної пристрасті. Я ж навіть відчувала все те, що вона, його ніжність, силу і той незабутній присмак. Такий ласкавий, лагідний і вимогливий. Він віддавав всього себе, і душу, і тіло, і навіть розум. Як можна було все це відчути й пережити, та ось так просто повернутись до реальності, наче, нічого не відбулось?! Я теж так хочу!
    Цікаво, як склалась їх доля? Чи змогла Милорада стати дружиною Добромира? Мабуть так, адже такому міцному коханню нічого не могло завадити. Зітхаю.
   Тепер нарешті зрозуміла, як це буває, коли дійсно знаходиш свою людину. Хіба після пережитого я зможу задовольнятись чимось малим, типу цього дивного Давида? Ні, тепер я знаю – потрібно шукати справжнє істинне кохання. Тільки от де його шукати і чи воно взагалі існує?
   Перебуваючи під впливом незабутнього сну, зовсім не хотілося вставати з ліжка. Добре хоч неділя, тому дозволила собі зробити те, що роблю лише під час хвороби – провалялась в ліжку цілий день, мріючи і вигадуючи різні сценарії свого майбутнього кохання.
   Іва, врешті-решт повернувшись додому, спробувала мене витягти, та в неї нічого не вийшло. А ввечері приїхали батьки зі смачними гостинцями від бабусі і мені знову захотілось в село.