Розділ 6

Він знову був зі мною в нашому потаємному сховку на вершині скелі.
- Нік! - без зайвих роздумів кинулась в обійми, адже це здавалось таким правильним. Навіть душа рветься до нього.
Від відчуття повноти щастя заплющила очі, вдихаючи його запах.
    - Так шкода, що ти всього лиш сон…Як би хотіла, щоб ти існував насправді… - засмучено прошепотіла не відриваючись від його грудей.
    - Я справжній, тобі лиш треба повірити й згадати. Пам’ятай немає нічого неможливого
   Як же хотілось щоб це дійсно було правдою, та я чудово знала чим ця казка для мене закінчиться, чим вона завжди закінчується. А так не хочеться прокидатись!
   І знову розплющую очі. Нічого немає, ні красунчика Ніка, ні примарного щастя, а від тих хвилюючих почуттів, які він викликав, залишився тільки осадок.

  Ранок суботи. Нікуди не потрібно спішити. Іванки вдома вже не було, десь пішла гуляти з друзями, тепер до вечора не повернеться. Батьки також поїхали на цілі вихідні в село до бабусі. Слід було їхати з ними, вже засумувала за старенькою. Згадались її теплі вмілі руки, наші потайні вечірні розмови, смачнючі пироги з печі, ніжні обійми. Усміхнулась своїм думкам. Вирішено: наступного разу точно складу їм компанію.
  Зненацька приходить повідомлення «Ввечері заїду о 19.00, будь готова, їдемо в клуб», що несказано мене розізлило. Навіть втупилась невидющим поглядом в телефон на декілька секунд, осмислюючи його слова.  Він що зовсім ошалів?! З відповіддю не забарилась.
    «Забудь! Нікуди я не їду! І не пиши більше!»
    «Аріно, не зли мене! Ти або по-доброму збираєшся і їдеш, або я змушу тебе це зробити! Вибір за тобою».
   - Він ще й вибір залишає! - розлючено прошипіла сама до себе. Хотілось жбурнути цей мобільний об стіну, щоб він більше не писав, та це ж подарунок від батьків. Не думала, що хтось може так діяти мені на нерви.
    Цікаво, що цей Давид може зробити?! І взагалі який клуб?! Якщо одного разу сходила з Вікою повеселитись (що, до речі, так і не вдалось), то це не значить, що я живу клубним життям. Та все ж знайомий холодок пробігся спиною. Чудово знала, що він може змусити мене зробити будь що. Саме тому й боялася цього маніяка, пробуючи уникати. І чим же я його так зачепила, що він ніяк не відстане?
    День поволі близився до вечора. Зіпсував мені цілий вихідний. Нахаба. Журячись в своїх невеселих думках вирішую все ж йти з ним. Хіба є вибір? Одягаюсь так, ніби планую виносити сміття: старенькі джинси і таку ж блузу, яка від старості давно втратила свій початковий колір. Звичайно, трохи соромно з’являтись в такому неприглядному вигляді поміж людей на модній тусовці, але переживемо. Ще й не таке приходилось терпіти, коли старалась бути непомітною сірою мишкою в школі. Макіяжу на обличчі взагалі немає, а зачіска - проста косичка. Оглядаю себе в дзеркало. Так, саме те, чого я добивалась! Залякана, бідолашна та непримітна. Ідеально.
   Іванка до дому так і не поверталась, довелось подзвонити. Заявила, що залишиться у подружки Лесі, щоб додому не чекала. Гаразд, я їй не мати, та й дівчина через рік стане повнолітньою, нехай робить що хоче, все одно назад її вже не повернути. Якщо сестричка щось захоче, то точно доб’ється цього, таку вже має натуру. Та краще б вона з такою завзятістю навчалась, користі було б більше, ніж від цих посиденьок з подругами і гулянь вечорами.
    Рівно о дев’ятнадцятій пролунав дзвінок, я аж підстрибнула, так як нервово чекала, відміряючи кожну секунду, ніби до вироку. Відчиняю двері, а він нахабно опершись об дверну раму, оглядає мій не зовсім модний одяг. Бачу, що це його не дуже радує. Віра залишається. Може відмовиться взагалі йти зі мною. Але не з моїм то щастям про таке фантазувати…
   - Ходімо. – пропускає вперед.
   Замкнувши двері, засмучено протискуюсь повз нього. Шкода, що задум не вдався. Тепер буду змушена весь вечір мріяти потрапити додому. Несподівано подумала, про свого кавалера зі снів. Ну і чому б їм не помінятись місцями? Нехай би краще Нік був поруч зі мною в цій реальності.
   Він усадив мене в свій темний джип і рушив. Підмічаю, що такий брутальний автомобіль йому підходить, а от я – ні. Ну… і що далі?
   - Може поясниш. – не витримала я гнітючої напруги.
   Він несвідомо поправив рукою своє волосся. І мені цей жест чомусь здався смутно знайомим. Хоча в цьому не було нічого особливого, тому швидко прогнала дивні думки, зосередившись на своїй основній проблемі.
   - Для чого ти мене везеш в клуб? – стальні очі неупереджено зиркнули на мене, на мить відірвавшись від дороги.
    Не можу не відзначити, що цей широкоплечий хлопець досить таки привабливий, та звичайно характер в нього не мед. Ну хіба не може бути більш добрим і не таким грубим? Тоді б точно не мав відбою від дівчат. А так, здається, крім тієї рижоволосої Белли нікому й не потрібний. Може йому просто потрібно знайти підходящу дівчину, для якої він захоче змінитись?! Несподівана думка здивувала мене - "Ні, я точно нею не стану!"
- Пояснював вже і знову повторю: ти моя, тому просто хочу бути з тобою. – голос був аж надто незвичним для нього, без жорстокості й злості, наче йому вже набридло повторювати одне і те ж, тому робить це на автоматі.
А мені в цю секунду хотілось волати. Ну чому він не чує? Пробую вкотре достукатись:
- Давид, хіба ти не бачиш, що ми занадто різні з тобою. Це не той випадок коли протилежності притягуються.
    Я стільки почуття вклала в свої слова, щоб  нарешті збагнув, але байдужий вигляд, дав зрозуміти, що він не сприйняв це всерйоз. Точно такий же впертий, як і моя Іванка. Від цієї думки почали опускатись руки, їй я ніколи не могла нічого довести.
   - І як же ти собі це уявляєш? – запитую розгублено. – Я маю на увазі наші стосунки.
   - Як би ти не пручалась, в кінці кінців все ж зрозумієш, що завжди була призначена мені. – відповів навіть не роздумуючи, ще й слова якісь дивні підібрав.
    Ні! Навіть жахнулась такій думці. Якби це була правда, я б відчула до нього потяг, а так взагалі нічого. Серце мовчить, а душа не виривається з грудей, не тягнеться до нього. Як же тепер переконати його в цьому?
Вечір не задався з самого початку, втім, як і день взагалі. Тому довго в клубі ми не були, повернулись назад додому. Я раділа, сподіваючись, що він все ж зрозуміє, яку помилку робить змушуючи мене до цього всього. Але, як потім виявилось, тішитись було зарано. Під’їхавши до будинку Давид зупинився і безцеремонно почав цілувати. Це відбулось так несподівано, що я навіть застигла на якусь мить, а він все сприйняв, за згоду. Тому отямившись одразу ж почала відштовхувати його від себе.
Від цього поцілунку не отримала взагалі ніякого задоволення, що вкотре давало переконатись – ми не підходимо одне одному.
    - Не смій більше цього робити – розлючено прошипіла, та швидко вистрибнувши з автомобіля, кинула його на самоті.
   Тільки замкнувши за собою двері квартири, відчула якусь ілюзію безпеки. Він не зупиниться! Я бачила це в стальних очах, одразу після того, як ненависно його відштовхнула. Та все ж в них промайнуло ще дещо, якесь розчарування, проте, можливо, це лиш гра уяви.
 Раптом нестримно захотілось втекти в сни до свого Ніка, що невдовзі й зробила.