Розділ 5

Ніч, темрява. Знову те саме знайоме місце - Відьмина гора. Навколо зібрались майже всі односельчани. Розвели величезне багаття.
 Велесова ніч.
 В повітрі витає стільки магії і сили, що здавалось можливо все. В цей осінній день стираються кордони між нашим світом і світом мертвих, тому останні, духами повертаються в світ, благословляючи свій рід й даючи настанови.
    Нічна прохолода нікому не заважає, ми нею просто упиваємось. Вітер шмагає обличчя, але не звертаю на це увагу. Мої довгі коси туго заплетені, тому не заважають, а от довжелезна льняна сукня трохи сковує рухи.
   Обводжу поглядом всіх присутніх. Таємничість Велесової ночі з її магічністю і випробовуванням (в першу чергу себе), допомагає перейти на новий щабель розуміння і осмислення своєї Сили, от тільки для цього спочатку треба подолати в підсвідомості всі страхи, збагнути свою суть.
    - Милорада! – вириває мене із думок подруга, - поглянь, наші майбутні чаклуни ведуть себе як діти.
  Глянула у вказаному напрямку. Так, дійсно Сірослав і Добромир весело бавляться біля розведеного багаття. Поводяться зовсім не так як мають вести себе поважні парубки, заслуживши честь стати справжніми магами.
    Безпорадно похитала головою. Невже щось може їх виправити? Цікаво чи після закінчення навчання вони зміняться? Раптом хлопці помітили наші допитливі погляди й поспішили розбавити дівочу компанію.
   - Милорада, а ти пройдешся по розпеченому вугіллі – з цікавістю запитав Сірослав, поправляючи чорнявий чуб.
З викликом зиркнула йому у вічі, а Білослава тим часом сміливо заявила:
    - Я пройдуся! Мені ні трохи не страшно!
    Та ці її слова наче не були почуті хлопцем, він продовжував дивитися на мене, ніби, бажав проникнути в душу. І що це з ним таке? Глянула на подругу. Білява коса трохи розтріпалась, яскраві блакитні очі аж виблискували в місячнім сяйві і в них полихав вогонь, віддзеркалюючи багаття. Так вигляд, наче, у справжнісінької відьми, аж загордилась нею.
    - Ну все ходімо веселитись! – несподівано запропонував Добромир і навіть не дочекавшись згоди, схопив мою руку, потягнувши за собою.
    Всі навколо веселились і святкували. Коли багаття догоріло, по черзі стрибали через нього, адже це обов’язковий ритуал для звільнення від злих сил і очищення душі. Після цього найсміливіші ходили розпеченим вугіллям, саме з ціллю здобуття нової Сили. В числі перших була і Білослава. Для Добромира й Сірослава цей ритуал був обов’язковим, тому вони навіть не роздумували, до того ж їм доведеться залишитись тут на Відьминій горі до ранку з старим відьмаком, освоюючи нові знання й переймаючи силу.
    І от вони троє втупились в мене з німим запитанням. Всім було цікаво чи зможу я подолати свої страхи. Сірослав дивився з якимось викликом, а Добромир - просто з цікавістю.
До цієї миті не знала чи зможу пересилити свою підсвідомість, але дивлячись в його очі, чітко усвідомила власні можливості й сміливо зробила крок вперед на розпечене вугілля.

    В очікуванні різкого болю, поморщившись розплющила очі. Знову це всього лиш сон. І чому це останнім часом я бачу такі дивні сновидіння? Раніше подібного не траплялося.
    Згадавши, що потрібно збиратись на заняття в університет, знову скривилась, припоминаючи Давида. Та все ж мушу якось співіснувати з ним. Може спробувати домовитись, достукатись до здорового глузду. Сподівалась, що він у нього все ж є.
    З Вікою розпрощалась біля університету, відіславши її з Олексієм, а сама залишилась нервово чекати біля входу. Він не забарився. З виском припаркувавши автомобіль перед самим входом, рушив прямо до мене з якимсь дивним оскалом.
- Мене чекаєш? - запитав як би ненароком.
- А кого ще? – промовила злісно. Наче в цьому університеті є хоч хтось, хто тепер не боїться зі мною зв’язуватись.
  - До тебе нарешті дійшли мої слова.
Самовпевненості й нахабства йому не займати. Вважає, що поведусь?! Невже такий дійсно може комусь подобатись? Одразу згадалась злюща рижа дівчина, Белла, здається. Значить, все ж комусь подобається… То б скористався цим! Навіщо чіпати мене, я ж не бажаю з ним навіть спілкуватись.
Мотнула головою, проганяючи думки.
   - Давид, - вже більш спокійно вимовила його ім’я, - може припиниш знущатися й переслідувати мене. Невже ти ще не відомстив за ту футболку?
    Здається, мені вдалось його приголомшити. Якось дивно ці стальні очі зиркнули, ніби я поцілила в болючу для нього точку.
   - Я ще й не починав тобі мститись… - його тихий і підступний голос не віщував нічого доброго.
    Шкірою пробігся холодок. Це тільки він так на мене діє! Розгублено стою, несвідомо хлопаючи віями. А він з тим самим дивним оскалом, проходить мимо, ледь чутно кидаючи наостанок вже звичну фразу «Ти моя!».
    Трохи прийти до тями допомогли лекції. Повністю занурившись в навчання, відволіклась від реальних проблем. Навіть вдалось трішки поговорити з молодим викладачем філософії.
«А він мені сподобався...» - зніяковіло відмічаю про себе.
    На останній лекції знову спробувала відключитись від усього, жадно поглинаючи нову інформацію, та від навчання відірвало повідомлення:
   «Аріно, не зли мене більше! Чи ти хочеш, щоб постраждав якийсь викладач?!»
   Здається, я відчула його лють, при написанні цих слів. І звідки він дізнався про викладача? Озираюсь авдиторією, намагаючись вирахувати підісланого ним шпигуна, але всі ведуть себе нормально, ніхто не звертає уваги на мене. Якась параноя!
   «І як він дізнався номер? Для нього що нема нічого неможливого?» - серце похолоділо від пронизливої думки, адже він вже перетворив мене в ізгоя. Що буде далі?
«Чекаю тебе після лекції на вулиці» - знову вдивляючись в екран телефону відчуваю, що це не просто прохання, а наказ. А хіба такі вміють прохати, чи вести себе по-людськи?
    Сміливо виходжу після дзвінка на вулицю, захопивши рюкзак. Однаково немає вибору. Він чекав біля автомобіля з байдужим виглядом.
   - Сідай! – безапеляційно наказує, відчинивши дверцята.
    Не поспішаю підкорятись. Просто дивлюсь на нього з німим запитанням. Мабуть, не звик до такої поведінки і це його помітно розізлило.
    - Додому відвезу. - все ж вирішив посвятити в свої плани.
    - Я на автобусі. – заявляю рішуче і стараючись оминути його, пройшовши мимо.
    Та він знову схопив за руку, як тоді в нічному клубі, ще й так, ніби навмисне хотів зробити боляче. Ці стальні очі точно не звикли до відмови. Коли глянула в них, пройняв страх, причому аж до кісток.
- Я тебе відвезу додому – беззаперечність і категоричність, як зазвичай. – Сідай.
    Не відпускав моєї руки до тих пір, поки не побачив, що зламав супротив і я здалась. Довелось підкоритись. І на що цей дикий маніяк може розраховувати таким ставленням?
 Їхали мовчки. Не хотілось навіть здогадуватись звідки він знає де я живу. Відчуття страху не покидало. Ніколи раніше мене з таким завзяттям не переслідували. Навіть моторошно на серці.
  Дійсно привіз додому і перш ніж я вийшла з автомобіля, кинув в слід якимсь спокійним  голосом, в якому прозвучали дивні благальні нотки:
   - Ти моя! Не забувай цього ніколи  і не опирайся.
Це вивело з рівноваги. Значить, він може бути більш-менш нормальним, хоча навіть таким, цей чудакуватий Давид мені не потрібний. Питання в іншому - для чого я йому здалась? Чому саме мене переслідує? І як я можу йти на заклання не опираючись цьому?