Розділ 4

    Вдруге та сама скеля, той самий краєвид і той самий хлопець. Цього разу я вже сама біжу до нього, зупиняючись всього в декількох кроках.
    - Аріно… - раптово тону в міцних обіймах. – Як же я сумував без тебе.
   І чому в мене знову таке враження, що я його дуже добре знаю? Відчуваю, ніби, знайома з ним вже давно - ми наче рідні. Хіба це взагалі можливо?
    Обійми розімкнулись.
    - Це тобі. – простягує білу ромашку.
     Розчулено приймаю подарунок. Цікаво де він її взяв, зараз наче не час для цвітіння цих квітів?
    - Я знав, що ти повернешся, - прошепотів Нік, схилившись над лицем.
   - Хто ти? – запитую зачаровано.
   Глибокі сіро-блакитні очі усміхаються. І знову з’явилось те саме відчуття, що ми знайомі.
    - Ти маєш згадати мене… - знову шепоче він і наблизившись до вуст, просто розчиняється в повітрі, ніби, якийсь привид.
    Намагаюсь розгублено його схопити, повернути назад, але марно, лиш безпорадно пропускаю повітря крізь пальці. Цього красеня тут ніби ніколи й не було. Знову виринаю зі сну.
    Удруге те саме розчарування і враження, що все відбувалось насправді - це було настільки чистим і реальним. Правда лиш до моменту, коли мій хлопець зі сну розтанув у повітрі наче дим.
    Зітхаю і йду вмиватись, остаточно проганяючи дрімоту. Вже наперед знаю, що день легким не буде, особливо якщо цей дивний Давид знову почне чіплятися.
   Зустрілась у дворі з Вікою, вигляд у подруги був надто стривожений.
    - Орисе, я таке дізналась… - витримала паузу, придаючи своїм словам ще більшої тривожності й драматизму. – Цей Давид, який вчора напав на тебе, дуже чудакуватий і жорстокий. Всі намагаються обходити його стороною, так як в нього не всі вдома.
  Останні слова Віка промовила притихши, ніби, боялась, що хтось почує.
    Ну так, а хіба я думала, що буде легко.
    - До того ж він з багатої родини, - подруга продовжувала мене дивувати, - і в нашому універі користується особливими привілеями, адже батько один із основних спонсорів. Як ти вже зрозуміла, тут його побоюються навіть викладачі.
    «Який жах!» - подумки простогнала я. Гірше вже й не придумаєш. І як же мені так «пощастило» нарватись на цього монстра, на якого мабуть взагалі немає управи?!
   - Аріно, що ти тепер будеш робити? Здається, він хоче бути з тобою. – Віка озвучила в голос мої власні роздуми, на які я не мала відповіді.
    Дістались університету досить швидко, ще навіть залишався час до лекцій, тому вирішили постояти на вулиці, насолоджуючись вранішнім теплим сонячним промінням.
    До Віки підійшов Олексій і вони почали обійматись. Щоб не заважати їм відійшла в бік, вдаючи, що мене дуже зацікавила клумба з квітами.
    Помічаю свого вчорашнього захисника. Та на жаль, Стас пройшов мимо, навіть не привітавшись, геть не подивився в мій бік. Похнюпилась і понурий настрій одразу ж відобразився на лиці. Ще з більш вдаваним ентузіазмом розглядаю осінні квіти. Ніхто мені не потрібен!
   - О, наша нова королева універу! – раптово злісно проскрипіла незнайома рижоволоса красуня, драматично розтягуючи слова.
   Я втупилась незрозумілим поглядом в неї. Що таке? Що їм всім потрібно від мене?
   Вона підступала все ближче з оскаженілою посмішкою.
   - А ти зухвале дівчисько! – майже прокричала ця люта незнайомка, привертаючи до нас увагу всіх навколо. – І що він у тобі знайшов?
    Натяки поволі починали доходити. Явно ревнує свого дорогого Давида до мене. Це вселяє якусь малу надію. Якщо він має дівчину, тоді може все ж відчепиться.
    - Мені не потрібен твій Давид. Заспокойся.
    Та ці слова здається не мали ніякого ефекту. Рудоволоса краля надумала влаштувати бійку, я це зрозуміла, коли вона накинулась з кулаками, але в ту ж мить її від мене похапцем відтягли.
    Та ці двоє просто створені одне для одного! Обоє однаково ненормальні. Їм точно треба бути разом, хоча тоді вони, мабуть, можуть одне одного повбивати. Але яка мені до цього справа?!
    Швидко приходжу до тями, Віка мене підтримує, ніби думає, що впаду.
    - Ізабелло, що ти твориш? – чую за спиною розлючений крик, повністю усвідомлюючи кому він належить.
    Озираюсь. Він не тямлячи себе від злості трусить цю тендітну дівчину, тримаючи за плечі.
    - Більше ти її й пальцем не зачепиш. Зрозуміла! Обходитимеш десятою дорогою! – знову повчально прикрикнув на руду, а та почала схлипувати.
    Навколо стояли студенти, роззявивши роти, мовчки спостерігали за всім. Ніхто навіть і не думав втрутитись. Невже всі поголовно його бояться?
   - Це стосується всіх! – вигукнув ще голосніше, а потім перевівши на мене погляд, додав: - Вона моя!
    Ну все, це кінець! Він остаточно зробив мене загальним посміховиськом. Тепер всі будуть уникати мене як прокажену. Наче, вже достатньо відомстив за зіпсовану футболку. Хоча хто знає, що там коїться в його дивній голові.
     Як же мені вже набрид цей університет з його чудернацькими правилами! Наскільки легше було навчатись в школі – мене там просто ніхто не помічав. А тут я з якоїсь невідомої причини стала потрібна цьому жорстокому й чудакуватому маніяку. Як це все стерпіти? Як уникнути тої незавидної долі яку він мені готує?
    День пройшов жахливо. Все було саме так, як і передбачала. Студенти університету старались обходити мене стороною, навіть не дивились в мій бік (як Стас вранці), та боялись, даючи сповна усвідомити, яку силу тут мав Давид. Єдиною розрадою була Віка.