Розділ 3

    Як же я люблю їздити в село до бабусі. При будь-якій нагоді потай тікаю від усіх в своє таємне місце. Чомусь його звуть Відьминою горою, та відьом тут я ніколи не бачила. Натомість з вершини скелі відкривається казковий краєвид на вузеньку річку, сосновий ліс, та саме село.
    Такі місця завжди знаходять відклик у моєму серці, розумієш, що природа творить справжні дива. Мабуть, якби я вміла малювати, обов’язково відобразила б такий пейзаж. Проте, все що я вмію, це зробити швидкі знімки на камеру телефону. Саме за цим я сьогодні й підіймалась на скелю.
   Сонце світило занадто яскраво, аж припікало. Вирішую сховатись десь під розкидистими кронами поодиноких дерев, які самотньо ростуть на вершині вдалині від лісу.
    Та тільки піднялась на вершину, як зрозуміла, що про усамітнення доведеться забути – я не сама. Дивно, до цього ніколи не зустрічала людей на цій скелі, мабуть, тому що у місцевих є багато моторошних легенд, пов’язаних з відьмами й іншими потойбічними сутностями. Невже в наш час ще хтось вірить в подібні нісенітниці?
    Вже подумувала тихцем повернутись назад, щоб не турбувати незнайомця, який стоїть на самому краєчку обриву, вдивляючись вдалечінь. Однаково вже не вийде побути наодинці зі своїми думками, відірвавшись від нецікавої реальності. Та раптом він повертається до мене, роздивляючись так, ніби вперше бачить людину. Від такого погляду стало страшнувато, вже хотіла кинутись навтьоки, але несподівана легка усмішка незнайомого юнака зупинила мене. Він дивився так, наче, ми давні знайомі, які нарешті зустрілись після довгої розлуки.
   Почав підходити ближче, а я заворожено завмерла, не могла поворухнутись, просто стояла і дивилась. З кожним його кроком, душу все міцніше обгортало тепло та спокій. Зупинився на відстані простягнутої руки, легко усміхаючись. Хто він?
   - Яка ж ти красива. – тихий, бархатистий голос заворожував.
    Його сіро-блакитні очі дивилися в самісіньку душу. Щось таке до болю рідне і знайоме промелькнуло в них й безслідно зникло. Це дивувало і одночасно насторожувало.
    - Як тебе звуть? – запитує зосереджено.
    Мимоволі розглядаю його обличчя, високі вилиці, широкі брови, розтріпане вітром русяве волосся.
  - Аріна, - несвідомо шепотять мої губи.
    - А я Нік.
    Підійшов ще ближче, а я все так само не могла відірвати погляду від нього.
    - Ти повинна мене згадати… - почула тихий шепіт і раптово розплющила очі.
   «Це що був сон?» - розгублено і одночасно розчаровано проскиглила подумки, сідаючи на ліжку. А як же все виглядало реально! І хлопець такий милий красунчик, на декілька років старший. Нахмурилась, адже вже майже відчула на своїх вустах його поцілунок. Ой, як же хотілось цього!
 
 «Може знову заснути і додивитись чарівну казку» - подумала кинувши швидкий погляд на подушку. Але ж ні, потрібно збиратись на навчання. Університет! Згадую з жахом минулу ніч і злого незнайомця, знову благаючи небеса, щоб він не виявився студентом.
    Дорогою зустрілась з Вікою і вона розповіла, що тепер буде зустрічатись з Олексієм. Звичайно, я за неї раділа, проте згадала Стаса, який так несподівано пішов комусь телефонувати, а я тим часом накоїла дурниць і втекла. Цікаво чи згадає він про мене сьогодні?
   Перед універом в ряд вишикувались автомобілі. Здавалось, мажори, які навчаються тут влаштували між собою змагання, хто приїде на крутішому авто. Цікаво хто знаходиться на цій панівній верхівці, на кого всі рівняються? Адже в кожному колективі є такі проводирі і у нас в школі були.
    Від цих думок мене відірвав Стас, буквально налетівши.
  - Ти куди вчора запропастилась? Я повернувся, а тебе ніде нема.
    І що йому тепер сказати? Якось не хочеться виставляти себе незграбною дурепою, розповідаючи правду.
   - Потрібно було поїхати. – вигадую на ходу. - Не змогла тебе знайти, щоб повідомити.
    Наче, повірив, а якщо й ні, то вдав що вірить.
    - Вибач, що залишив тебе. Може зустрінемось десь ввечері?
    Зиркнула на подругу, а та розпливлась в усмішці.
    - Ми з Олексієм йдемо в кіно після лекцій, може і ви з нами?
   -  Хороша ідея, - підтримав мій майже хлопець.
   Погодилась і ми попрямували в свої аудиторії. Подумки повернулась в минулий вечір. Здається пронесло. Наче, не зустріла того дикого блондина.
   День минув швидко, частково й через цікаві лекції. Йшли з Вікою коридором на зустріч з нашими хлопцями, як несподівано з-за повороту на мене навалюється той, кого я мріяла більше ніколи не зустрічати й притискає до стінки, ставлячи руки по боках від мене.
   - Ну що, час знайомитись Аріно, - заявляє нахабно, а стальні очі так і сиплють іскрами. – Я Давид, або просто Дев.
    Здається, сьогодні в нього настрій трішки покращився, хоча мабуть, все ж не настільки, щоб бути нормальним студентом, як всі. Дивлюсь не приховуючи страху, а йому це, наче, приносить задоволення. І звідки він дізнався моє ім’я?
    - Відпусти її! - вигукнула Віка.
    Роззирнулась. Здається, не тільки вона одна стежила за тим, що відбувається в коридорі - зівак достатньо.
    - Ану швидко всі порозходились! – грізно вигукнув, прослідкувавши за моїми очима.
     І знову його погляд ковзнув моїм обличчям так ніби він ним умів торкатись шкіри. Потім зупинився на губах і завмер в очікуванні. Що йому потрібно?
    Вкотре глянула навколо. Студенти дійсно його почули і швидко розійшлись, всі крім Віки. І хто він такий, що сміє роздавати подібні накази?
    - Відпусти, - злобно прошипіла я. Якщо він розуміє тільки мову жорстокості, тоді говоритиму з ним саме на ній.
    Та він і не думав слухатись. Навіть пустив легенький смішок, коли я подумки перебирала варіанти, як втекти, але зрозуміла, що в мене для цього недостатньо сил і безнадійно здалась.
  - Що тобі треба? – постаралась, щоб голос звучав якомога зліше.
   Він точно отримує насолоду, спостерігаючи за моєю безпорадністю. От ненормальний. І що тепер робити?
    - Ти мені дещо винна… - прошепотів над самим вухом.
    Завмерла від несподіваної близькості. Зиркаю розгублено, нічого не розуміючи. Що я йому завинила? Ну хіба що зіпсовану футболку.
    - Давид, відпусти її! – крикнув Стас, несподівано підоспівши на допомогу.
    Нарешті позбулась його рук. Та здається це не закінчиться так просто, стальні очі злобно зиркнули на мого рятівника. І він одним ударом збив того з ніг.
    - Ти що ненормальний?! – почала репетувати я, намагаючись зупинити бійку.
    Стас встав з підлоги, витираючи кров з губи. Захотілось кинутись до нього і допомогти.
    - Не смій більше до неї наближатись! – беззаперечний тон не передбачав ніякої жалості.
    Якусь мить ці двоє хлопців стояли один навпроти одного міряючись поглядами. Між ними відбувалась якась безмовна дуель. Усвідомлюю, що саме зараз вирішується моє майбутнє, його вершать вони. А я, що маю цьому підкоритись?
    - Вона моя! – жорстоко прокричав Давид, виносячи мені вирок цими словами.
    Ні! Я не буду з ним! Стас навіть не глянув на мене, просто розвернувся і пішов.
    - Ти моя! – злобно постановив Давид, блиснувши очима. – Нехай тепер усі це знають.
    Після цього всього він зник так само несподівано, як і з’явився. Віка кинулась до мене з запитаннями, на які я й сама шукала відповіді.
    Зрозуміло, що в кіно я вже не пішла, так як хлопця втратила, а його місце мріяв посісти ненормальний, який з жорстокістю заявив, що я його. І чому це він так вирішив? Я що йому іграшка якась?!