Частина 21

Алекс підскочив на ліжку з шалено стрибаючим серцем. Уві сні він падав-падав-падав вниз і єдине про що думав, хоч би ВОНА не вдарилась, хоч би ВОНА не постраждала. Він так чітко у своєму сновидінні бачив краєчок сірого кам’яного схилу, засипаного плямами снігом, бачив слід, який залишила його лижа, коли зірвалася з того обриву вниз і ще бачив, що тримає в руках дівчину в яскравій помаранчевій лижній куртці. Він вигукнув її ім’я, коли прокинувся і підскочив на ліжку.

АЛЕКС.

Її звали Алекс, так же, як і його самого.

Це вона постійно снилася йому, тепер він був впевненим. Загадкова Алекс. З чорними косами і зеленими космічними очима. Яка була то східною принцесою. То молодою дівчиною в парку на лавочці. То дівчиною, з якою він прокинувся якось вранці в зовсім незнайомому місці.

Тепер він був повністю впевненим, що вона існувала. Що це не просто сон, це – реальні спогади. У спогадів з’явилося ім’я, яке він вигукнув, коли вони разом летіли з обриву вниз. Де це було? Коли це було?

Алекс подивився на вікно, ще було затемно, мабуть, пів на п’яту?

Умився, прийняв душ, підсушив полотенцем волосся.

Про Алекс, яку він побачив у своєму сновидінні потрібно буде неодмінно спитати у Макса, його найближчий друг мав про неї щось знати. Бо тепер, коли він пригадав її ім’я, вона не йшла йому з голови.

А як же Дженна?

Від цієї думки Алекс навіть завмер, сидячі за своїм письмовим столом над зошитом, який він старанно заповнював тепер, коли Дженна змусила його знову бачити обличчя друзів і рідних.

Дженна зайняла таке визначне місце в його житті всього за два тижні, що проміняти її на якусь примарну Алекс з далекого минулого було б глупо і не розважливо. Та і якщо так подумати, якби вони з тою Алекс були такі вже близькі, чи не була б вона зараз поруч із ним?

Алексу захотілося, - до мурашок по шкірі, - побути з Дженною прямо тієї миті, побачити її негайно.

Вона звісно може прокинутись і буде знову його сварити за те, що прийшов в її кімнату без запрошення.

Але з іншого боку, завжди можна сказати, що він прийшов її розбудити до школи, вона і не здогадається.

Він, крадучись, відкрив двері своєї кімнати і зробив два швидкі кроки через коридор.

Доторкнувся до ручки, тихо потягнув її донизу, щоб нічого не хруснуло.

І…

Відчув загальноосяжний облом.

Бо двері були зачинені з середини.

Алекс навіть не повірив і надавив на ручку ще раз.

Ні.

Все вірно, двері зачинені.

Ах ти ж шкідлива мала зараза, Дженна!

Алекс спустився сходами і вийшов на двір з тої сторони, де була кімната його майбутньої сестри. Так і є – вікно відкрите.

Ну чекай, Дженна Макалістер!

«Я за нею тут сумую і думаю про неї постійно» - Алекс крехтячи ліз наверх по дерев’яній обрешітці для плющу, який обвивав будинок з торця.

Хосе дуже пишався новою обрешіткою, яка, - як він казав, - має тепер витримувати вагу дорослого пишного плющу. Алекс був мало схожим на дорослий великий плющ, але теж був важкою квіточкою, - тож, він не переживав, що може зірватися. Якщо Хосе щось робив, то робив це якісно, на віки.

«А вона від мене закриває двері, зараза мала!»

Хлопець подолав останні пів метри і переліз через підвіконня.

Дженна спала, підклавши руки під щоку, вона була така мила в той момент, що Алекс мимоволі задивився і навіть не одразу зрозумів, що прекрасно бачить її обличчя.

Світлі прядки, які спадали на очі, - він акуратно і ніжно заправив одну з них за маленьке вушко.

Густі вії, які трішки тремтіли, бо Дженна, мабуть, щось бачила уві сні.

Він міг би отак сидіти біля ліжка і дивитися на неї вічно.

Однак Дженна вирішила не давати йому такої можливості.

Вона зненацька різко відкрила очі і уставилась на Алекса так, наче зовсім не спала!

Її очі…

Алекс тільки зараз, коли сидів в кількох сантиметрах від її обличчя, зміг розгледіти, які вони яскраво-зелені, з темними  вкрапленнями  по окантовці райдужки, глибокі наче Космос.

Ще одні Космічні очі. Як у Алекс з його снів. Він так задивися, що пропустив питання, коли Дженна щось спитала.

- Що? – він трохи мотнув головою, бо був наче в якомусь трансі, коли задивився на дівчину.

- ЩО ти ТУТ робиш, 33 Нещастя?

- Та от зайшов тебе розбудити до школи, - Алекс ляпнув перше, що прийшло на ум.

- Мене? – недовірливо перепитала дівчина, - До школи?

- Кхм, ну, так…

- Крізь зачинені двері? – перепитала Дженна.

- Кхм…

- Алексе! Чого ти добиваєшся? – вона сіла на ліжку.

- Дженно, - раптово Алекс подумав, що в житті можливе все, і навіть ТАКЕ, що прийшло йому у голову от прямо в цю мить, - Скажи, а ми раніше не зустрічалися?

- Ми вже два тижні зустрічаємось. Навіть частіше, ніж хотілося б! – Дженна скочила з ліжка на підлогу і нависла над Алексом, який все ще сидів на підлозі, - Йди до себе, мені потрібно зібратися. Будь ласка, Алексе! – вона протягнула йому руку, допомагаючи підвестися.

Алекс підвівся, його зір повернувся у звичайний стан, коли обличчя здається суцільною овальною плямою.

- Та ні, здалося, - пробурмотів він.

- Що ти кажеш? – перепитала Дженна.

- Нічого! Побачимось внизу, - він сам відчинив двері і вийшов з кімнати, зачинивши їх тихенько за собою.

***

На короткій перерві після першого уроку до Дженни раптово підійшли Сара з Менді.

Швидко витягнули її з кабінету біології в коридор і завели в дівчачу вбиральню. Дженна пішла без супротиву, бо коли Сара була тільки з Менді і без усієї іншої команди напоготові, Дженна її не боялася. З ними двома вона б впоралася одною рукою, раптом вони б захотіли щось утнути.

Вони обидві були схожі на бостонських дів у траурі, тільки чепчика з вуаллю не вистачало.

Жодного мейку, однотонний сірий одяг. Спідниці до коліна. Чорні траурні панчохи.