Частина 20

- Ти така гарна, доню, - Деніел Макалістер посміхнувся, коли Джеймс із Дженною разом зайшли в їдальню, - Ви обоє дуже гарні сьогодні! 

- У нас прекрасні діти, - підхопила Лінда.

- Вибачте, - Дженна чарівно посміхнулась і наблизилась до свого місця за столом, - Ми запізнилися?

- Ні, ви якраз вчасно, - Бонні зайшла слідом за ними до просторої кімнати, несучи перед собою велику білу порцелянову каструлю на загнутих золотих ніжках, - Вечеря готова.

- Чим ти сьогодні нас будеш балувати, моя Боніта? – Алекс посунув стілець для Дженни і допоміг їй сісти за стіл, розкрив та постелив їй льняну серветку на коліна.

Дженна зніяковіла.

Лінда з Деніелом здивовано поглянули одне на одного.

- Оооо, у нас сьогодні тушкована індичка з картоплею та броколі у вершковому соусі! Я підгледіла рецепт у Гордона Рамсі (*), - гордо розповіла Бонні, також помітивши жест, Алекса по відношенню до Дженни, - і майже впевнена, що перевершила навіть цього зарозумілого кухарішку!   

- Дякую, Бонні, - Лінда з посмішкою прослідкувала, як робітниця наповнює її тарілку, - м-м-м, аромат чудовий! Смачного, любі!

Як на Дженну, все, що було в її житті до цього приготовано з індички, було якось «не дуже».

Бабуся Амелія куховарити не вміла, бо леді не куховарять.

Тому з тих трьох Днів Подяки, де індичка має бути в будь-якому випадку центральним блюдом, перший раз вона була спалена, другий – сира. На третій раз Дженні пощастило, бо приїхав тато і засмажив індичку сам. Але особливого задоволення від індюшатини Дженна все одно не отримала.

Витвір куховарського мистецтва Бонні Дженна високо оцінила. Індичка була соковита, гарно приправлена травами і в чудовому ніжному соусі, який сам по собі можна було подавати, як окрему страву.

Можливо, колись, одного разу, Дженна навчиться у Бонні готувати щось настільки ж смачне і буде балувати вже свою родину?

Вечеря минула дуже спокійно та мило.

Дівчина не хотіла, але мимоволі порівнювала ці вечері з Ліндою та Алексом, з тими, які у них були раніше, поки ще мама жила з ними і які вона ще пам’ятала з дитинства. Не минало жодного разу, коли б мама не влаштувала сварку, або вичитування нотацій Дженні, або винос мозку татові.      

Тому тепер дівчина насолоджувалась приємною компанією в новій майбутній родині. І, звісно, кулінарними шедеврами Бонні.

Після вечері Дженна наважилась поговорити з Ліндою та татом про Алекса.

Вона дуже боялася їх засмутити або посварити між собою. Але і мовчати далі було вже неможливо.

Наближалося Різдво, далі був день весілля, яке призначили на 20 січня, одразу після Дня Народження тата. На будь-яку з цих подій могла приїхати в гості бабуся Амелія, яка точно впізнає Алекса та Макса, або його міг пригадати Спайк, у якого була добра пам’ять на обличчя. Отже, Дженна боялася ще більше, що батьки узнають про її знайомство з Алексом від когось стороннього, і тоді її мовчання буде пояснити ще складніше.

Вона дочекалась, поки Алекс піде у свою кімнату, а тато і Лінда зберуться в  кабінеті, і боязко постукала у двері:

- Можна мені до вас на хвилиночку?

- Заходь, сонечко, - Лінда відклала документ, який читала і підняла обличчя до майбутньої падчерки.

- Щось трапилось? У тебе все нормально? Ти якась бліда, - Деніел встав з гостьового крісла, яке стояло перед столом Лінди і наблизився до доньки.

- Ні, ні. Зі мною усе гаразд. Я хочу дещо вам розповісти, це не займе багато часу. Це про Джеймса. – вона сказала це швидко, щоб не було можливості відступити та передумати.

- Що із ним? – завмерла Лінда.

- Ні, не хвилюйтесь, з ним все добре! Але я хочу розповісти вам, як я знала Джеймса, коли він ще був Алексом Мітчеллом, - Дженна опустилася на краєчок крісла і розгладила неіснуючі складки на платті.   

Тато із Ліндою красномовно перекинулись поглядами.

І Дженна розповіла все. З самої першої хвилини, як вони утрьох з Максом і Алексом зустрілися у Дубаї Молл на оглядовому майданчику Бурдж Халіфи.

І про Альту.

І про Бостон.

На якусь мить, коли Дженна закінчила, в кабінеті повиснуло мовчання, таке густе й красномовне, що його, напевне, можна було б помацати руками.

Лінда дивилась невідривно на Дженну. Деніел на Лінду. А Дженна не могла заставити себе взагалі підняти очі догори.

- Вибачте, - голос Дженни затремтів, - Я мала одразу вам усе сказати. Не потрібно було робити так, щоб це перетворилося на непорозуміння. – вона змусила себе підняти очі на Лінду, і з подивом побачила, що та сміється:

- Це сама неймовірна історія, яку я будь-коли чула. Отже, ти і є Бурдж Халіфа!

- Хто-хто? – здивувався батько Дженни.

- Так, це я і є, - кивнула дівчина, здивована, звідки Лінда може знати це прізвисько?

- Як же я не зрозуміла ще в машині, коли твій тато розповів, що ти врятувала когось у Альті, - вона сплеснула руками, - Такого збігу просто не могло бути! І я тебе не впізнала! Зовсім! Ти ж так змінилася і виросла!  А ну, чекай! – Лінда встала з-за столу і підійшла до великої шафи в усю стіну, заставлену книжками абсолютно різними за темами та напрямками. На одній із полиць вона взяла теку з надписом «Бостон» і повернулась за стіл.

- Що це, кохана? – Деніел посунувся ближче і Дженна також мимоволі потягнулась подивитись, що Лінда дістала з полиці.

- Отже, Бостон, сутичка двох футбольних команд після матчу «Дельфінів» проти «Редділів», - Лінда продовжувала посміюватись, гортаючи сторінки зібраних в теці документів, - А ось і вона. Свідок по справі, Дженна Александра Макалістер! Ну точно же! Як я могла забути? 

- Що? – Деніел мотнув головою, наче хотів розчути те, що почув і перевернув теку до себе, щоб подивитися, на що вказує майбутня дружина.

- Там погане фото, - зніяковіла Дженна, - Тату, я все поясню.

- Ні, - Деніел посміхався, бо фото в справі про бійку у Дженни дійсно було кумедним, ґудзики на пальто відірвані, чорні коси розтріпані, діра на панчохах на все коліно; Дженна на тому фото була схожа на маленького злодюжку,  - Це мені пояснить твоя бабуся і твоя... ще одна бабуся! Чому дитина потрапила в поліцейську справу, а мені вирішили не казати.