Частина 19

«Я заплутався і цей дідьків записник не допомагає…, - Алекс замислився, як краще пояснити свою думку, -

Вночі мені весь час сниться дівчина. Ще дитина. Мені здається, що то якісь спогади. Але хто вона і звідки, я не можу згадати. Чи правда ми познайомились, чи це тільки моя уява? Як її звати? Я намагаюсь запам’ятати бодай щось. Мені здається, що це реальна людина і вона багато значила для мене.

Але на ранок не можу пригадати деталей. Пам’ятаю тільки чорне волосся і зелені очі. І той дивний одяг, наче вона була східною принцесою. Але геть не пам’ятаю всього іншого.

А потім, у реальному житті, я зустрічаюсь з Дженною. Вона - зовсім інша. Мудра і витончена, світла і яскрава, але, водночас, сильна і дика.

В той момент, коли я випадково її поцілував, почалася якась дивна хімічна реакція.

Моє тіло, мої думки, весь я…

Не можу не торкатися її, не думати про неї, не розмовляти з нею.

Якщо вона дозволить просто бути поруч, я хочу бути якнайближче.

І вона має рацію, я також це розумію. Нас всі засудять. Мені байдуже. Я не розумію, що зі мною коїться. Невже це воно і є:

Я не віддам,- хоч би й Господь звелів,-

Твою любов за блага королів.

Ти саме це мала на увазі, Дженно?

Але хто тоді та мала, яку я бачу майже кожну ніч?»

Алекс багато думав останніми днями. Перше, що він мав зробити якнайшвидше, - розставити із Сарою все на свої місця. Годі було грати в її ігри за її правилами.

Він ніколи не любив її і вони точно не зустрічалися до аварії.

Нехай Алекс не міг бачити обличь, нехай він не міг розібратися навіть в своєму телефонному записнику або прочитати повідомлення в меседжері, але десь в глибині душі він знав, що не було у них ніяких стосунків.

І ще цей диявольський погляд, який йому довелося побачити в момент повернення нормального зору, коли Сара навмисне скинула Дженну з «піраміди». Йому тоді вперше прийшло на думку, що він її взагалі не знає. Що за її ангельським голоском і постійною посмішкою ховається щось темне і жахливе, як за співом сирени.

Чому він повірив їй так легко, коли вона опинилася в лікарні поруч?

Чому навіть не спробував перевірити?

А чому повірила його мати? Вона ж всіх його друзів вивчила, наче під мікроскопом…

А Сару чомусь сприйняла одразу. Чому так сталося? 

Від думок голова почала розламуватись на дрібні шматки.

Алекс сів на ліжко і обхопив себе руками. Кілька хвилин сидів нерухомо, поки біль не вщухла.

Він не хотів залишатись поруч із Сарою. Жодного дня. Навіть якщо доведеться йти на Різдвяний бал третім зайвим з Максом та Дженною.

Ну не відпускати ж їх удвох, врешті решт!

Цікаво, які костюми вони обрали?

Від цієї несподіваної думки хлопець засміявся.

Ні, він точно сходить з розуму.

Сара має зникнути з його життя.

Дженна має бути в його житті.

І хто ж та мала, яку він постійно бачить?

***

Дженна дотримала слова, яке дала батькові, і заповнила всі необхідні вступні форми в автошколу того ж дня.

Приємна дівчина-адміністратор зателефонувала їй за годину для уточнення всіх організаційних питань. І також спитала, чи не хоче міс Макалістер за одно отримати ліцензію на керування двоколісним моторним транспортом, бо якщо здавати разом на авто і мото засоби діє знижка на сплату податків та зборів.

Дженна подумала дві секунди і відповіла, що, звичайно, хоче.

Так, вона обіцяла татові отримати права.

Але ж ніхто не обмежував її в категоріях?

Керувати авто не здавалося веселою справою. Це була, скоріше рутина і необхідність. І ще, - Дженна була майже впевнена в цьому, - 33 Нещастя стане її постійним пасажиром на маршруті Маєток – «Хілтон Хід» – Маєток. Він плутав її, дарував якусь надію кожен раз, коли вони були поруч, а вона, Дженна, була не залізна. Одного разу вона могла не витримати і дати слабину.

А скутер, - а може, якщо пощастить, то і байк, - то було дещо зоооооооооооовсім інше. То було весело. Круто! І можна вигадати триста відмазок, чому вона не може возити пасажира.

Отже, коли вона отримала підтвердження свого зарахування до автошколи, вона надрукувала форму  дозволу від батьків, яку тато мав обов’язково підписати та надіслати власноруч звичайною поштою, - дикість яка, пффффффффффффф, в двадцять першому столітті, - і не стала вдаватися в подробиці того, що саме буде вивчати з інструктором. 

Треба визнати, полковник Макалістер ту форму уважно вивчив, дочку похвалив, все підписав і пообіцяв відправити разом з чеком за навчання найближчими днями.

З почуттям виконаного обов’язку перед татом, Дженна зайшла в свою гардеробну, щоб нарешті розібрати до кінця свої коробки із речами.

Наближався вечір, Бонні попередила, що вечеря буде у повному сімейному складі о сьомій, тому потрібно було знайти щось, в чому можна сісти за стіл з родиною.

Бабуся запакувала Дженну по самі вуха різними платтячками, блузочками та спідничками. Зазвичай Дженна терпіти їх не могла, але зараз вони прийшлися як раз в тему.

Вона обрала смарагдове плаття до коліна з широким поясом на талії, v-вирізом попереду і рукавом в три чверті. Відшукала серед розібраного взуття черевички-човники на невисокому підборі, взула їх і прискіпливо огледіла себе в дзеркалі.

Наостанок прикрасила себе тонкими браслетами, які в неї були ще з дитинства. Колись цей набір з двох золотих браслетів їй подарувала мама. На одному ланцюжок тонкого плетіння і застібка у формі пташки. А на іншому – такий же ланцюжок і яблучко.  

Дженна хотіла спочатку від них позбавитись, але тато її відмовив.

Дівчина не знала чому Деніел Макалістер так легко подарував своїй бувшій дружині те, що вона покинула його і дитину в Перській Затоці на військовій базі самих. Але, на подив, батько жодного разу, ніколи, навіть якщо злився, не сказав жодного поганого слова у бік матері Дженни.