Частина 17

Весь тиждень у Дженни майже виходило не зустрічатися з Алексом.

Мабуть, це одна з привілей життя в величезному старому маєтку розміром з середньовічний замок.

Дженна знайшла мінімум три виходи і три входи у будинок, які дозволяли їй в різний час дня успішно оминати майбутнього брата і майже всіх домочадців. Крім Бонні, на яку, дивним чином, Дженна наштовхувалась, куди б не йшла.

Вона тільки пару разів з відстані бачила Алекса з Сарою та з Максом у парку, і пару разів заїжджав Ной, шукав саме її, Дженну. Мабуть, ще не покинув сподівань витягнути її на побачення.

В четвер вона раптово отримала голосове повідомлення з номера Алекса на меседжер:

«Дженна Макалістер! Коли ти казала, що ми будемо просто родичами та просто братом і сестрою, ти забула сказати, що ми будемо жити десь в паралельних світах! Якщо ти не припиниш мене уникати, я не можу обіцяти облишити тебе у спокої. Виконуй свої сестринські обов’язки, у решті решт!»

Дівчина переслухала повідомлення двічі і засміялась.

Бо це було схоже на кричун із «Гаррі Поттера», якій місіс Візлі відправила своєму синові Рону в Хогвардс.

Ну, так.

Алекс правий. Уникати його постійно не вийде. Ще і тижня не минуло, а Дженна вже втомилася бігати від нього, наче в чомусь винна.

Навіть тато уже дивився скоса, бо Дженна за три дні видумала сотню причин, чому її треба підвезти до школи окремо, і чому вона не може їхати з Сарою та Джеймсом, або з Хосе та Джеймсом.

В середу за вечерею, де Дженна все-таки перетнулась із Алексом, тато категорично заявив, що вона вже доросла дівчинка і досить морочити йому голову, час мати своє водійське посвідчення.

Дженна заявила, що тільки Спайк може навчити її водити машину та допомогти скласти іспити, і тут треба було бачити обличчя Алекса, бо він навіть близько не уявляв, ХТО такий Спайк насправді.  

Отже! Ультиматум був кинутий аж з двох сторін!

Перший від тата. Або вона здає на права. Або не вигадує дурниць і їздить з Сарою або Хосе.

І якщо Хосе ще був прийнятним. То Сара – взагалі ні.

Та і подарувати Сарі вивихнуту лодижку Дженна не поспішала. Нехай ця недалекоглядна курка разом зі своєю подружкою глибоко усвідомлять, що якщо вони хочуть поїхати на кубок Східного Узбережжя, вони мають Дженну носити на руках, а не калічити на тренуваннях. Лодижка вже майже не боліла, але спеціально для Сари Дженна виробила фірмове кульгання з припаданням на коліно. Най тій стерві буде соромно.

А другий ультиматум, ось, прилетів від Алекса, який також не був годен залишатися у стороні, покинутий Дженною напризволяще.

Можливо, можна б було об’єднати це разом і дозволити Алексові навчити її водити машину і таким чином побути взірцевим старшим братом? По трасах він їздити, звісно, не може. Але тут, всередині маєтку, можливо і вийде щось?

Дженна терпіти не могла залишати голосові короткі повідомлення, але тут…

Мобільний пискнув, показуючи, що розпочав записувати:

«Кхм. Один. Два. Джеймс Александер Кінгслі тобі випав неймовірний шанс навчити молодшу сестру дечому корисному! Зустрінемось за двадцять хвилин біля гаражів»

Дженна натиснула на літачок і її послання полетіло до адресата.

Тут треба було зазначити, що гаражі в маєтку, то була окрема гордість.

Спочатку, в далеких 1850-тих це була конюшня і будівля на три екіпажі. Це було і справді багато, бо за один екіпаж на ресорах тоді можна було купити цілу родину здорових і сильних рабів середнього віку з одним, а може і двома дітьми.

Після громадянської війни, - насправді років через тридцять після неї, в кінці 1890тих, - один з предків Алекса був захоплений автомобілебудуванням. І навіть один із перших «Уінтонів», вироблених в США з’явився саме в цьому гаражі. Він і зараз там стояв в якості музейного експонату, а Хосе здував з нього пилинки майже з благоговійним поклонінням.

Батько Алекса також знався на машинах і ще два роки тому в цьому гаражі можна було побачити класичний Астон Мартін або хижий Феррарі. Зараз вони стояли укриті непроникними кофрами і їх можна було вирізнити серед інших машин хіба що за обрисами. Вони дуже дратували Лінду, але чомусь і досі не були продані.

Дженна, звісно, не претендувала на керування суперкарами, але бачила, що в гаражі є маленькі та звичайнісінькі шевролешки, які Бонні та Хосе використовували у господарських цілях.    

Звідки вона все це знала?

Вона так старанно ховалася від Алекса весь тиждень, що сходила на екскурсію маєтком тричі і вже сама могла проводити по ньому екскурсії.   

До гаражів вона дійшла швидко і ще здалеку побачила високу фігуру Алекса, який чекав на неї, спершись на старезну конов’язь, яка була також невід’ємною частиною музейного інвентарю.

Він так чарівно посміхнувся, коли її побачив, що у дівчини трохи серце не зупинилось  від тої усмішки:

- І що ти вигадала цього разу, мала? – замість привітання голосно запитав він.

- Ти зараз будеш вчити мене водити машину, - посміхнулась Дженна.

- Та ти що? А як же ж твій дорогоцінний Спайк? – насупився Алекс.

- То ти не хочеш? – протягнула Дженна, - Ладно, тоді ходімо додому, - вона вже повернулася і зробила крок, коли відчула, що Алекс піймав її за капюшон на кенгурушці.

- Стій! Ти чого така швидка! Водити машину, так водити машину! Мені все одно, що ми будемо робити РАЗОМ.

Дженна дала собі слово не рюмсати і не хвилюватися, але трохи не заплакала. І тільки бабуся Амелія могла бути в курсі, чого їй коштувало повернутися до Алекса з яскравою чарівною посмішкою і легко сказати, хитро вивільняючи капюшон з його пальців:

- Отак би одразу, братцю.

В цей момент бабуся могла пишатися своєю онукою, яку вона навчила ховати емоції так глибоко, як професійний шпигун на завданні.

- Як минув твій тиждень? – поцікавився Алекс, коли вони разом пішли в бік великого ангару з машинами.

Сараєм це назвати просто не повертався язик.