Частина 14

«Вперте гальмо!» - Алекс написав два слова в своєму нотатнику і дууууууже замислився, кого ж цей напис стосується?

Він сам – вперте гальмо, - бо не вистачає чогось, щоб порвати з Сарою, до якої він байдужий?

Або Дженна – вперте гальмо, - бо ніц не бачить, що вона для нього особлива?

Він просто сидів на ліжку в своїй кімнаті і роздратовано швидко вдихав та видихав, тереблячи в руках чорну кулькову ручку.

Нащо він взагалі запитав у Дженни, чи сумує вона за кимось і чи думає про когось?

Нащо було піднімати цю тему?

Бо ВИЯВИЛОСЬ, що у Дженни Є за ким сумувати! А на що він розраховував?

Коли він починав її бачити, коли зір повертався, він із захопленим подихом роздивлявся її – виразні неймовірно зелені очі в чорних віях, красиві брови, ніжне обличчя, маленькі вушка, за які хотілося вкусити.

Ні, серйозно. Він спіймав себе одного разу на думці, що якщо прямо зараз не прикусить легенько маленьку тендітну мочку її вуха, то з’їде з глузду.

Ледь стримався.

То чому ж він думав, що у Дженни не може бути ще когось, хто також помирав би за її маленькими вушками?

Чому, коли справа стосувалася Дженни, Алекс не міг мислити раціонально?

Він ніколи не відчував такого по відношенню до Сари.

Це вона, Сара, нав’язала йому думку, що до аварії і до коми Джеймс її кохав до нестями і вони зустрічалися якийсь час, нікому не говорячи.

Сам Алекс цього не пам’ятав, не відчував.

І Макс постійно казав йому, що про відношення Джеймса з Сарою до аварії йому нічого не відомо.

Але коли Алекс прийшов до тями і вперше за чотири місяці відкрив очі, саме Сара була тою людиною, яку він зустрів у своїй лікарняній палаті. Він не пам’ятав, щоб вони зустрічались. Але він гарно пам’ятав її обличчя. Тому йому здавалось, що вона мала рацію, і вони таки мали стосунки, про які, можливо, ніхто і не знав. Навіть, Макс.

АЛЕ.

Він ніколи…

Ніколи…

Навіть подумки, ніколи, - не відчував навіть сотої долі тих дивних і змішаних емоцій, які постійно накривали його в присутності Дженни.

І щойно, коли він сидів біля неї і їв морозиво, він раптом відчув такі ревнощі, що, навіть сам собі пояснити їх не зміг.

Яке право він мав на такі почуття по відношенню до цієї дівчинки?

І вона, безумовно, права, коли відшиває його.

Можливо, це якась частинка честі справжнього воїна, яка передалась Дженні з кров’ю її батька?

НЕ зустрічатися з зайнятими хлопцями?

Тоді, за логікою, впертим гальмом виявлявся він! І тільки він.

Це все було для Алекса таким новим і таким дивним.

Поки роздуми кружляли по колу в його голові, стали злипатися віки і Алекс одягнений заснув прямо не розбираючи ліжка.

І знову побачив сон, де була тендітна незнайома дівчина з чорним, як воронове крило, волоссям.

Він побачив її на лавочці в парку. Вона сиділа в півоберта і обличчя він не міг розгледіти.

Навколо було місто з невисокою забудовою і лише на горизонті десь далеко здіймався хмарочосами даунтаун. Яскраві червоні клени та дуби. Трава осіння на газонах. Але небо високе, синє, наче океан, і яскраве.

І на фоні цього яскравого синього неба і соковитих червоно-багряних дерев з золотистим вкрапленням, сиділа вона. Наче янгол у сонячному світлі, укрита від вітра і життя навколо непроникним куполом.

Він йшов до неї через дитячий майданчик, а потім по траві, і навіть довелося обігнути цілу стаю голубів. Але він поступово наближався, і вона ставала все ближчою і ближчою.

Жодна її волосинка не ворухнулась, поки вона сиділа на тій лавці в парку. А коли Алекс підійшов до неї, затуливши своєю тінню яскраве сонце, вона підняла голову і прикрила рукою очі, щоб побачити, хто її потурбував.

І в ту мить, коли вона підняла своє обличчя, коли він майже побачив її лице, наче хтось вдарив Алекса молотком різкого електронного будильника в саму маківку.

Дівчина зі сновидіння швидко розтанула, наче ранкова примара.

Алекс різко сів на постілі, намагаючись пригадати якісь особливі прикмети.

Що він встиг побачити, крім чорного волосся?

Вона сиділа і тримала в руках….

Чорт!

ЩО вона тримала в руках?

- От же ж гадство! – Алекс скочив на підлогу, клацнув будильник, вимкнувши різкий неприродній звук  і пішов в ванну кімнату.

За сніданком Алекс був мовчазним і все думав про те, що наснилося.

Що то було за місто?

Чи правда він колись бував в тому яскравому червоно-багряному парку?

І чи справді існує та дівчина, яку він намагається пригадати?

І вже майже наприкінці трапези звернув увагу, що місця Дженни і Деніела Макалістера за столом були пусті.

- Бонні? – покликав Алекс, киваючи на порожні стільці.

- Дженна проспала тренування, - посміхнулася Джеймсу Бонні, - Тому пан Макалістер повіз її до школи без сніданку. Тебе підвезе Хосе після сніданку.

- Знову збігла, - пробурчав Алекс.

- Що ти кажеш? – перепитала Бонні.

- Ні, не зважай. То думки вголос.

***

Дженна вбігла в роздягальню спортивної зали так, наче від її запізнення могла статися катастрофа.

Бо щооооооооооооооо?

Бо леді НІКОЛИ не запізнюються.

Дженна прямо уявила собі обличчя бабусі Амелії, яке осудливо дивилося і дивилося, і нічого не промовляло.

Дівчина не встигла поснідати! Вона не встигла нормально зібратись! Вона, навіть волосся не помила! Боже! Чи могло бути щось жахливіше?

Віддихалася, озирнулася і на дошці побачила папірець про те, що тренування перенесене на пів години.

Фууууууууууууууууууу, можна було видихнути.

Але оте відчуття немитої голови….

Якщо вже все так склалося, що Дженна не запізнилася на 2 хвилини, а приїхала на 28 хвилин раніше, то чому б не дозволити собі повноцінний душ?

Це зіркові дівчатка із Беверлі Хіллз не приймають душ в шкільних роздягальнях, як собі уявляла Дженна в дитинстві.