Частина 13

«Любий щоденнику,

Дарма я приховала від Лінди те, що я знайома з Алексом і Максом. Потрібно було сказати одразу. Тепер буде набагато складніше пояснити, чому я промовчала.

Капрал Спайк завжди казав, що все тайне завжди стає явним. І я сама собі влаштувала головний біль. Не розумію, нащо я так вчинила? Тому що Алекс мене не впізнав?

Я маю якось спокутати свою провину, бо я її відчуваю.

Можливо, я маю зробити щось добре для Алекса?» - Дженна дописала свою думку і покусала кінчик олівця.

Вона вже більше години сиділа на другій від землі товстій гілці старого міцного платану і писала в своєму блакитному щоденнику. Дженна зайняла стратегічну позицію і з-під лоба спостерігала за будинком через галявину, але додому йти не поспішала.   

Після розмови з Максом дівчина не могла позбавитись думки, що і Алексові, і Лінді потрібно все розповісти.

Починаючи із зустрічі на оглядовому майданчику в Дубаї.

Вони мають про це знати. І в цьому немає ніякого криміналу.

Коли Дженна познайомила з Алексом в Дубаї, вона і гадки не мала, з якої він родини.

А ще з її голови не йшла думка про те, що у записці, яку написав для неї Алекс і яку вона мала розшифрувати, в його каракулях було дещо знайоме і вона ніяк не могла зрозуміти, що саме здається таким знайомим і яка послідовність у його письма.

Вона довго і вдумливо розглядала клаптик паперу, складала його, наче він був тайним шифром, крутила і так, і сяк, але все одно, щось невловиме від неї втікало.

Якби у Дженни вийшло знайти послідовність Алексового письма, вона б змогла зробити так, щоб він зміг сам читати. Принаймні, вона знала до кого із своїх численних знайомих в різних країнах вона могла звернутись, щоб зробити для Алекса спеціальний текстовий редактор.

Це могло б стати як раз тим хорошим подарунком для хлопця – повернути йому здатність читати самостійно.

Дженна відволіклась від щоденника, де була закладена записка з дивною писаниною і подивилась у бік будинку.

Вона бачила його з тої сторони, де була зона басейну і барбекю і могла спостерігати, хто виходить, хто входить, і що роблять на першому поверсі Бонні та Хосе.

Двері тераси розкрились і з будинку на заднє подвір’я вийшли Сара з Алексом.

З тої відстані, на якій сиділа Дженна, вона не могла їх чути, але розмова в них була дуже бурхлива, якщо судити по жестикуляції та їхнім неспокійним обличчям.

Сара щось доводила хлопцю, супроводжуючи свою промову маханням рук. Алекс став до Дженни спиною, вона не бачила виразу його обличчя, але у нього були напружені спина і плечі, судячи з усього.

Цікаво, про що вони розмовляли?

Дженна так захопилась, що трохи не втратила рівновагу і не звалилась з гілки.

- От блін, з цим Нещастям!

Її блакитний гладкий нотатник випав з рук, і шалено полетів вниз, розприскуючи навколо себе дощ з маленьких різнокольорових папірців на липучках і без, кусочків газетних статей, вирізки з журналів, маленькі фото, які дивним дощем посипались на землю:

- ТА ЩОБ ТЕБЕ!

Дівчина скочила з дерева вниз і побачила ширину трагедії – весь її нотатник розсипався і втратив всі її секрети.   

Вона збирала маленькі частинки своїх думок і спогадів до самого вечора, аж поки не стало темно.

Додому через парк йшла вже зовсім у сутінках і сварила себе за незграбність, на чому світ стоїть.

Завтра їй потрібно було їхати на ранкове тренування разом із Сарою, а вона була не впевнена, чи всі свої скарби змогла знайти під деревом. А від цього настрій краще не становився.

Поки вона буде у школі, Хосе, напевне, позбирає все, що вона загубила у траві. І просто викине.

Бо те, що для Дженни було цінним, для Хосе було тільки сміттям на газоні.

Дженна ввійшла у будинок через терасу з заднього подвір’я і піднялася на другий поверх боковими сходами, щоб не зіштовхнутися ні з ким з домашніх у своєму «прекрасному» настрої.

Але, певно, Всесвіт захотів під вечір жартів.

Щойно вона взялася за ручку дверей у свою кімнату, у неї за спиною відкрилися двері у кімнату Алекса, і він, буквально, втягнув її до себе.

Дженна, навіть, не встигла обуритись, як леді

Ну, або, тріснути Алекса, як улюблений горобчик капрала Спайка.

Він втягнув дівчину в кімнату, доволі різко розвернув її і притиснув до дверного косяка:

- ДЕ ТИ БУЛА ЦІЛИЙ ДЕНЬ? – в голосі у хлопця був якийсь морозний відтінок, змішаний з розплавленою вулканічною лавою.

Дженна спочатку від несподіванки зажмурилась, аж раптом до неї почав доходити смисл питання, і вона відкрила очі, вперившись з недовірою в Алекса:

- Ти що здурів? Яке твоє діло, де я, що я, і з ким я?

- Я… - він щось хотів сказати і швидко прикусив язика, - Я…

- Що ти? – вже зовсім не дружньо рявкнула Дженна.

Ну точно, не та Дженна, яка леді.

- Я - твій старший брат! Я маю право цікавитися, де ти ходиш, бо хвилююся!

Дженна посміхнулася, бо це було схоже на маячню.

Наслідок візиту до лікарні.

Може, якийсь препарат?

- Ти посміхаєшся! -  не запитав, а саме ствердно прокоментував хлопець.

- А ти знову мене бачиш! – відповіла йому Дженна.

Вони стояли у кімнаті, Алекс тримав дівчину обома руками за плечі, щоб вона нікуди не чкурнула.

- Бачу, - кивнув він, - І це мене зводить з розуму! З усіх моїх рідних і близьких, з усіх друзів і знайомих, чорт забирай, я бачу саме ТЕБЕ! Чому?!

- Тому зранку в лікарні ти попросив мене тримати дистанцію? – зрозуміла Дженна, - Ти не хочеш мене бачити?

- Я не просив тебе тримати дистанцію, Дженно! Я себе просив.

- Не розумію, - спокійно відповіла дівчина, підіймаючи очі на Алекса і заглядаючи в його карі очі знизу вверх, - Що з тобою коїться? Ти мене відштовхуєш, але я не зробила тобі нічого поганого. Потім ти мене притягуєш, наче чогось від мене хочеш. Чого ти хочеш, 33 Нещастя?