Частина 12

Вони повернулися додому всі разом, бо Алекса відпустили з лікарні близько дванадцятої і дозволили вшитися звідти.

Дженна з Алексом більше не сварилися.

Проте сиділи на задньому сидінні татової машини, як два насуплених малолітки і зиркали один на одного з-під лоба.

Лінда із татом їхали і всю дорогу трималися за руки, що привело Дженну у благий та доброзичливий настрій. На тата і його майбутню дружину вона дивилася із щасливою посмішкою.

А Алекс невідривно спостерігав за Дженною, по-дитячи ховаючи очі і думаючи, що його ніхто не бачить.

Вже на під’їзді до маєтку Дженна раптом пригадала, що має приїхати Макс і що вони домовлялися погуляти парком. Вона набила повідомлення в меседжер, що майже на місці, отримала два смайлика у відповідь і селфі Макса в дальній від будинку альтанці.

- Хто тобі пише? – не витримав Алекс.

- Тримаємо дистанцію, любий брате! – проспівала Дженна у відповідь і звернулася до батька, - Тату, висади мене будь ласка біля в’їзду, я маю справи.

- Ти вже обзавелася тут справами? – посміхнувся Деніел Макалістер, - Гадав, у нас буде хоча б пару тижнів, щоб побути без сторонніх.

- Ну, ти маєш радіти, що я так швидко знаходжу друзів, - посміхнулася Дженна.

- Це кого? – знову підхопився Алекс.

- Не забуваємо про дистанцію, Джеймсе, - чарівно посміхнулась йому Дженна і випурхнула з машини щойно батько зупинився біля повороту на маєток.  

- Бувай, доню! Не затримуйся!

- Ти не боїшся відпускати її саму невідомо з ким? – стурбовано спитала Лінда.

Деніел подивися на неї здивовано:

- Лін, ця дитина навчена всім навичкам виживання в суворій місцевості, ладнає з будь-якою зброєю і тренується разом з морськими котиками відколи навчилась ходити. Я дуже, дуже, - він зробив скорботний вираз обличчя, - співпереживаю тим, хто схоче її зачепити.

- Цікаво, - посміхнулася майбутня матуся юного дарування на ім’я Дженна.

- Одного разу вона в горах в Альті врятувала якогось хлопця, витягнувши його на собі. За словами моєї матері, то був не хлопець, а цілий лось.

Алекс нагострив вуха, слухаючи цю бесіду, коли раптово щось кольнуло в голові. Він поморщився від цього дивного і неприємного відчуття.

А в думках постійно по колу завертілось: «В горах в Альті», «В горах в Альті», «Альта», «Алекс», «Альта»:

- Мамо, а я коли-небудь бував у Альті?

- Так, любий. Кілька років тому ви з батьками Макса їздили туди на канікули.

Отже, Алекс там бував

Тому йому здалася назва такою знайомою. Нічого дивного.

Дженна дуже швидко дісталася альтанки. Після вчорашньої ранкової пробіжки хащами вона вже знала цей парк майже досконало. Саме тому, вона одразу зрозуміла, де сфоткався Макс.

Вона вискочила зовсім з іншого від доріжки боку і підійшла к хлопцю зі спини:

- Привіт, Максе!

Він підстрибнув від несподіванки:

- Господи! Звідки ти там взялася?

- Як справи? Давно чекаєш?

- Ні, не дуже, може хвилин двадцять. Де ви всі були? Хосе сказав, щось сталося вчора?

- Так, Алекс втратив свідомість і Лінда викликала швидку, - відповіла Дженна.

- З ним все гаразд? – Макс підхопився швидко на ноги і скривив обличчя, бо піднявся дуже різко, а його хворі коліна йому цього не подарували.

- Обережно! – Дженна його підтримала, - Тобі самому необхідно берегти себе! З Алексом все нормально. Я не була присутньою під час їх бесіди із лікарем, але судячи з його противного характеру, він здоровіше всіх здорових!

Макс засміявся:

- Це ти точно сказала! Характер там після аварії ще той! До речі, питай, що ти хотіла спитати. В мене не так багато часу, маю сьогодні ще побачитись де с ким.

- Аа, ну так! Розкажи, чому ти порадив мені не казати Лінді, що ми зустрічалися раніше?

- Коли ми поїхали з Бостону, десь на пів шляху Алекс отримав на свій телефон дуже дивне повідомлення з прихованого номеру. Не дослівно, але наскільки я пам’ятаю, там було сказано щось типу, «Поки ви з мамусею чекаєте вдома, подивись чим бавиться твій татусь». І далі йшло посилання на місце на мапі.

- І? – зацікавлено подалася вперед Дженна.

- Ну і я став вмовляти Алекса не їхати туди, бо це могла бути пастка. І все на те скидалося.

- Навіщо комусь заманювати підлітка у пастку? Це ж абсурд! – здивувалась Дженна.

- Дивлячись якого підлітка, Дженно. – Макс понизив голос, - Ти знаєш які статки він успадкує? Ти взагалі собі уявляєш, наскільки заможна їхня родина по лінії Лінди?

Коли Дженна похитала головою, він продовжив:

- Кожне третє підприємство в окрузі Четем належить родині Кінгслі. Лінда для тутешнього населення – мати рідна, цариця і володарка, яка дає робочі місця, займається благодійністю, опікується школами, лікарнями і будинками ветеранів. І рівно настільки, наскільки більшість її любить і поважає, настільки є меншість, яка ладна втоптати її в багно разом з усією її родиною. Тому перше, про що я подумав, коли Алекс отримав те повідомлення, була пастка.

- І що було далі?

- Він мене не послухав, звісно! В нього був характер і до аварії не дуже. Впертий, як дурний баран! Ми поїхали на те місце, яке було позначене на мапі. Коли ми туди прибули, ніякої пастки там не було. Але ми знайшли його батька з другою родиною. В той час, коли Лінда і Алекс чекали на тата вдома, він бавився з коханкою в Вілмінгтоні. Все було саме так, як було зазначено в посланні.

- Принаймні, тепер мені дещо зрозуміло, - протягнула Дженна.

- Що саме?

- Чому припинив існування Алекс Мітчелл і з’явився Джеймс Кінгслі, - сказала дівчина.

- А, ти про це, - кивнув Макс, - Ну, так, через деякий час так і трапилось. Коли Алекс побачив татову другу родину, а там виявилася саме вона, ну, знаєш, все як ведеться, брати, сестри, він був сам не свій. Вдома законній дружині батько казав, що працює на Мангеттені в філіалі своєї адвокатської контори, але по факту, до Нью-Йорка він майже ніколи не доїздив.  І весь час проводив з іншою дружиною в Вілмінгтоні.