Частина 10

Дженна прокинулась і спочатку не зрозуміла, де вона. Трохи полежала без руху, дивлячись на ідеально білу стелю.

Весь будинок і її власна кімната були ще не звичними і чужими.

Боковим зором побачила гору з нерозпакованих коробок зі своїми речами посеред кімнати, згадала, що вона в Саванні. А вчора вона до ночі писала своєму дорогоцінному майбутньому братикові реферат від руки. Тому рука відвалювалась.

За вікном вже сяяло сонце. Сонце пізньої осені з димкою у небі, не дуже палюче, але тепле настільки, щоб почуватися зручно.

В Норфолку Дженна постійно мерзла. Після довгого життя в Перській Затоці в неї постійно були холодні ноги та руки.

В Саванні із цим було якось легше. Принаймні, не виникало постійного бажання залізти в теплу піжаму і нікуди не вилазити.

Цікаво, котра година? Мабуть, вже було біля десятої?

Дженна сіла у ліжку, потягнулася, розім’яла плечі, зібрала рукою волосся в пучок, а іншою рукою спробувала намацати резинку на тумбочці, коли ляпнула по чужому пружному тілу.

Різко обернулася і побачила біля себе на ліжку Алекса, який солодко спав прямо поверх ковдри, одягнений у зручні домашні речі.

- ААААААААААА! - від несподіванки Дженна підхопилася і натягнула на себе покривало по саме підборіддя, - Якого біса, 33 Нещастя! Ти що забув у моїй кімнаті?? Чого ти тут?

Алекс також не очікував такого галасу і скотився з ліжка на підлогу, ще ї з допомогою Дженни, яка підіпхнула його що є сили обома ногами:

- Блін! Мала! Ти чого верещиш?! Я чекав, коли ти прокинешся і випадково сам заснув!

- В МОЇЙ кімнаті?!

- Ну так! Ти ж ТУТ спала!

Наче, все було логічно.

Але якого біса?

- Вали звідси, мені потрібно вдягнутися!

- Вдягайся, я вже все бачив, - знизав плечима майбутній старший братець.

- В сенсі, ти бачив? – заклякла Дженна та підтягнула ковдру ще вище, - Ти ж не можеш нічого такого бачити.

- Ні, ну як…, - посміхнувся він, - Обличчя – ні. А от все інше. До речі, в тебе така м’язиста дупка! Ти бігаєш, чи що?

Дженна з усієї сили влупила Алекса подушкою:

- Ти здурів? Яка ще «дупка»? І як це ти побачив мою дупку, мені цікаво? Збоченюга!

- Ладно, ладно! Все, не ори, дуже голова болить, коли ти починаєш! Я вже йду, - він неохоче піднявся на ноги і неквапливо пішов до дверей.

- Так а що ти хотів? – раптом згадала Дженна.

 - Нічого, просто чекав, - посміхнувся хлопець.

Дженна почекала, поки закриються двері і скочила з ліжка.

Ні, ну ви таке бачили?

В голові у дівчини капрал Спайк стояв насуплений, як великий техаський бик, і важко дихав від люті.

Як довго він був у кімнаті?

Що це взагалі за втручання на її територію? Та і з чого б? Вони ж майже не знайомі! Наче…

В нього є дівчина.

В Дженни – є принципи!

І взагалі! Вони скоро стануть родиною.

І байдуже, що він – її перше кохання. І що з ним був її перший поцілунок… Двічі!

Поки чистила зуби, заспокоїлася.

Зібрала волосся, вдягнула спортивний костюм, кросівки, і побігла геть з кімнати.

Треба ж було підтримувати м’язисту дупку.

Тьху ти!

Алекс виявився на першому поверсі і, коли Дженна збігла сходами, він гукнув її з кухні:

- Ей, СІС, ти куди?

- Залиш мене у спокої! – рявкнула дівчина, бо це вже переходило всі межі.

Біг – то було її одиночне дійство. Вона насолоджувалась рухом, музикою у навушниках і тим, що ніхто її від цього не відволікав.

Зазвичай.

Але не цього ранку.

За кілька хвилин після того, як вибігла в парк маєтку, радше спиною відчула, що хтось є позаду.

За нею легко біг Алекс, не наздоганяючи, але і не відстаючи.

Дженна зупинилась:

- Чого ти за мною ходиш? Тобі ще якась допомога потрібна?

- Можна і так сказати, мала.

- Яка? Скажи, я допоможу і розбіжимось займатись своїми справами.

- Мені потрібно дещо перевірити, Дженно. Просто побудь трохи у мене на очах.

- Тобто, ти будеш і далі за мною вештатись, - хитро примружилась Дженна.

- Такий план!

- Ну, спробуй! – дівчина розвернулася і стрибаючи по перетнутій місцевості, сиганула у хащі парку.

- Блін! Дженно! Стій! – голос Алекса залишився позаду.

Вона бігла і бігла, навіть втратила відчуття, як довго. Вже давно вибігла за межі маєтку і за своїм уявленням рухалась приблизно паралельно трасі.

Коли, на думку Дженни, вона пробігла стільки, щоб Алекс її не наздогнав, вона зупинилась на узбіччі дороги, що вела від траси у бік Рінкону, трішки пройшлась спокійним кроком, вирівнюючи дихання, коли почула позаду тріскіт гілок. За нею на узбіччя вискочив Алекс, важко дихаючи і майже падаючи з ніг, вперся руками в коліна:

- Ти що, Уссейн Болт? Ти куди ламанулася?     

- Десь я вже це чула, - буркнула Дженна

- Що? - перепитав він, підіймаючи на неї погляд від землі.

- Нічого!

Раптом Алекс розігнувся, його очі розширились і він уставився на дівчину так, наче побачив привід:

- МАЛА! Я БАЧУ ТЕБЕ!

- Ну так, я ж стою прямо перед тобою! – не зрозуміла Дженна.

- ТИ НЕ РОЗУМІЄШ! ДЖЕННО! Я БАЧУ ТЕБЕ!

Він буквально стрибнув до неї, схопив в обійми і закружив навколо себе! Так же різко відпустив і відсторонив від себе на витягнуті руки:

- Тепер я бачу! Ти дуже вродлива, моя маленька сестра! Не здумай піти на побачення з Ноєм!

- Чому? – пролепетала від несподіванки Дженна перше, що спало на думку.

- Тому що я забороняю! – на скоро відповів майбутній братець, - Побачимось вдома! Я маю терміново побачитись з мамою! Бувай, мала. Не затримуйся!

Дівчина залишилась сама попід лісом, здивовано спостерігаючи, як Алекс побіг назад у бік будинку.

Він її побачив? Побачив її обличчя? І все одно не пригадав.

Вона зраділа за нього, і одночасно їй стало так сумно.

А казав же в Бостоні, що ніколи її очей не забуде. І що не забуде тих пригод, які їм випали на двох. І що це – доля. І ще всякої маячні наговорив. А виявляється – що все неправда.