Частина 9

«Любий щоденник,

Чому все так сталося? (крапелька скотилася по щоці, ляпнувшись на щойно написане простим олівцем, промочивши сторінку щоденника і залишивши плямку)

Я не розумію, чим Алекс завинив перед Всесвітом, що його так покарали?

А чим це заслужив Макс?

Чому я одразу не зрозуміла, що все не так і все не правильно?

Чому Макс сказав мені не казати нікому, що ми зустрічалися в Бостоні?

Чому? Чому? Чому?

Більше питань, ніж відповідей!

Невже те, що Алекс з Максом затримались через мене в Бостоні, привело до таких наслідків?

Це моя вина, що все так склалося?

Я мала шукати його краще і бути поруч, коли він прокинувся!

Тоді не було б Сари. Тоді він би знав, що я поруч і завжди його підтримаю! (ще одна крапелька скотилася по підборіддю, ляпнула на аркуш блакитного нотатника, а Дженна зарюмсала знову)»

Вона вже деякий час після розмови із Ліндою сиділа в своїй кімнаті і ридала над своїми записами.

Посеред кімнати висилися не розібрані коробки з речами, які нарешті привезли, але їй було все одно.

Коли минуло вже хвилин сорок, в кімнату постукали.

Дженна відклала олівець, захлопнула нотатник і пішла до дверей.

На порозі стояв Алекс, тримаючи у руках пакунок з одноразовими паперовими носовичками:

- Тримай, - він протягнув картонну коробку через поріг.

Дженна шмигнула носом, спочатку перелякалась, що 33 Нещастя побачить її зарюмсану, а потім згадала, що він же все одно не бачить її обличчя.

Капрал Спайк неодмінно знайшов би в цьому позитивний бік.

- Дякую, - вона взяла коробку і витягнула пару серветок.

- Я так зрозумів, мама тобі все пояснила, - констатував хлопець, - Так що вибач мені за ранок.

- Чому ти одразу мені не сказав? Тоді не було б незручних моментів, - дорікнула йому Дженна.

- Я не побачив жодного незручного моменту, розслабся. Я до свого стану майже звик, всі мої друзі знають про те, що сталося і який я тепер. Я можу ходити в школу на заняття. Мама платить одному студенту, і він начитує для мене підручники. Не завжди вчасно, правда, начитує, але все не так погано. Так що кінчай тут ревіти. Краще допоможи мені.

- З чим? – з готовністю відкликнулась дівчина.

- Мені потрібно, щоб ти переписала моє домашнє завдання нормально. Я тобі надиктую, а ти законспектуєш. Бо те, що я пишу ніхто не розуміє. Сара сьогодні зайнята, вона не може приїхати. То ж, ти тепер знаєш про мене і будеш мені допомагати. Така в тебе тепер доленька! – він весело засміявся, наче все, що з ним відбувається, було чимось дуже забавним.   

Дженна навпроти трохи не розридалась з новим запалом:

- Тобі б все жартувати, Алексе!

Вона, навіть, не звернула уваги, що Алекс був якимось, на диво, говірким та доброзичливим.

- Ну то що? Допоможеш, чи як?

- Звісно, допоможу! – кивнула Дженна.

- До тебе чи до мене? – це прозвучало якось двозначно, тому Алекс додав, - В смислі, писати підемо, я мав на увазі.

- Без різниці!

- Тоді ходімо до мене!

- Слухай, Алексе! А як ти мене зараз бачиш? Яка я для тебе? – Дженна хотіла промовчати, але ж було до чортиків цікаво.

Алекс відійшов на крок, подивився на дівчину:

- Ну, така білява пляма, мала на зріст і, наскільки я бачу, кістлява, як маленьке курча!

- Алекс, блін! – Дженна насупилась.

- Ну ти ж сама почала! Не питай дурниць, не будеш отримувати таких відповідей! – він засміявся, - Ти така кумедна мала! Ходімо!

Він розвернувся, пересік коридор і зник у надрах свого лігва. Дженна пішла слідом, з цікавістю роздивляючись, як живе Джеймс Александер Кінгслі за дверями своєї кімнати.

За розмірами його апартаменти були трішки більші, ніж у Дженни. І вони були більш обжиті і особисті: на стінах були закріплені постери, але Дженна звернула увагу, що на жодному з них не було людей. Були класні спортивні тачки, захоплюючи краєвиди каньйонів та океанів, або якісь концертні плакати, але жодного обличчя.

Кімната була дуже хлопчачою, в сіро-сріблястих відтінках, з великим письмовим столом і великим ліжком. І ще, - що також здалося дивним, - було повно пустих книжкових шаф, наче була велика бібліотека, яку викинули, а шафи не прибрали.

- Дивний вибір меблів, - скоріше для себе констатувала дівчина.

- Ти про бібліотеку? Колись вона була повна. Я дуже полюбляв читати, але зараз я бачу просто суцільні чорні лінії на сторінках. Ми пробували робити великий шрифт. Пробували робити різні кольори. Ми майже все перепробували, якщо чесно. Але я бачу просто суцільні лінії.

Дженна вже відкрила рота, щоб спитати, навіщо ж він тоді ходить до читацької зали в школі, але вчасно прикусила язика.

- Сідай, - Алекс вказав їй на стілець за своїм столом, - Знайди в стопці зошит з літератури, відкрий на останньому записі. Я буду диктувати, записуй. І я тебе благаю, пиши без помилок, бо я вже двічі не здав завдання з цих довбаних сонетів!

Дженна здивовано подивилась на стопку зошитів на столі, перебрала їх, знайшла робочий зошит з літератури, відкрила на останньому записі, побачила не дуже акуратний почерк Сари. Чесно кажучи, він був зовсім, як у курки, що писала лапою.

- Ти вивчаєш Шекспіра, чи якісь інші сонети? – спитала Дженна.

- Так, знайшов тільки один, де я хоч щось розумію! Якось дуже він закручено писав. А от двадцять дев’ятий, я хоча б розумію, про що він. От послухай:

Коли своє становище кляну,

Зневажений, знедолений до краю,

Коли з глухого неба талану

Я надаремно, плачучи, прохаю,

Тоді мінявся б долею з таким,

Хто має більше друзів і надії,

Хто розумом прославився метким, .

Хто словом віртуозно володіє.

Але, тебе згадавши, тую ж мить

Єство моє стає таке щасливе,

Як жайвір, що возноситься в блакить

І на воротах раю творить співи.