Частина 8

Сара була така рада, що команда знайшла Дженну, що призначила тренування одразу після відбору. Через півтори години, коли вони, нарешті, зібралися додому, виявилось, що Джеймса вже забрав Хосе, і він вже давно поїхав.

Дженна засмутилась і зраділа одночасно.

Їй було до біса гірко бачити парочку «Джеймс+Сара» разом. А з іншого боку, це був шанс побути з ними в одній машині і потихеньку виудити всю інформацію.

Хоча, Сара без Джеймса також підходила для цієї місії. І плюс був у тому, що вони б не цілувалися постійно на очах у Дженни.

Макс з Ноєм «упали на хвіст», тому дорога додому була веселою і голосною.

«Нічого! Це не остання поїздка» - потирав ручки внутрішній капрал Спайк в голові у Дженни, - «Будуть ще шанси дістатися Сари!»

Сара не стала завозити Дженну прямо під вхідні двері маєтку і висадила її на повороті з траси, кинувши на прощання, що заїде по Джеймі і Дженну завтра о пів на сьому і зранку перед навчанням вони проведуть ще одне тренування.

У команди, як виявилось, не було постійної навершниці більше трьох місяців, з тих пір, як дівчина, яка була до Дженни, переїхала з родиною у інший штат. Тому Сара завзято взялася за Дженну, щоб надолужити згаяний час перед змаганнями Східного узбережжя, які вони всі чекали, наче то були Олімпійські ігри.

Хоча, безумовно, захід був дійсно важливим. На одній з ігор цього змагання Максу три року тому запропонували стипендію в Стенфорді і він би її неодмінно отримав, якби не сталося те, що сталося.

Щоправда, Дженна і досі не знала, що ж відбулося.

Дівчина із задоволенням пройшлася під старовинними розкидистими платанами, роздивляючись парк навколо будинку.

Колись, ще до громадянської війни, тут була справжня плантація. Будинок і вся прилегла територія були дуже старими, монументальними, як і всі колоніальні маєтки, і подивитись було на що.

З нових покращень була зона басейну, декілька альтанок, розкиданих тут і там у парку та вогнища, щоб можна було посидіти компанією, схожі на ті, в якій пару днів тому збирались друзі Алекса.

Дженна хотіла погуляти ще трішки, але на вулиці вже почало темніти, а темніло у Джорджії так, наче хтось вимикав світло – різко і одразу.

За кілька сотень метрів до будинку Дженна почула кроки позаду, але коли обернулась, нікого не побачила.

Вона звісно, була зовсім не з лякливих панянок і могла запросто зламати будь-яку руку, яка потягнеться до неї без дозволу. Але стало якось моторошно, коли вона нікого не побачила за спиною.

Вона прискорила кроки і тут же чітко почула кроки трохи збоку від себе.

- Хто тут? Виходь зараз же! – Дженна зупинилась, різко розвернулась і зайняла бійцівську стійку, як вчив тренер Чон

Через кілька секунд після її вигуку з-за широкого стовбуру платана вийшов Алекс:

- Не кричи! Голова болить!

- Нащо ти слідкував за мною? – здивувалась Дженна.

- Ти за кого мене маєш? – у відповідь розізлився хлопець, - Я у своєму домі і гуляю, де хочу, коли хочу і куди хочу. А ти чого тут вештаєшся у сутінках?

- Їду зі школи, бо дехто змився і залишив мене там!

- Ааа, ну так. Мені потрібно було терміново у справах.

- Вирішив? – поцікавилась Дженна, уважно розглядаючи Алекса.

Схоже, що він був спокійним, сваритися не збирався, і нічого важкого, що могло б полетіти у неї, в руках не тримав.

- В мене така справа, яку швидко не вирішиш, - відповів хлопець.

Вони пішли разом по алеї у напрямку будинку і деякий час крокували поруч в мовчанні.

- Завтра… - почала Дженна.

- Вітаю… - одночасно з нею заговорив Алекс.

Дженна посміхнулася:

- Давай ти перший, Алекс!

Вона прикусила язичок, бо подумала, що він зараз знову почне кричати «Не називай мене так, бо мене так називає тільки Макс!!!», але, схоже, він пропустив це звернення мимо вуха.

- Вітаю тебе зі вступом до команди. Ной в захваті від твого виступу, він навіть зняв тебе на відео. Хочеш подивитись? – Алекс дістав свій смартфон з заднього карману на джинсах і протягнув Дженні, - Ти молодець.

Дженна почервоніла, як макова квіточка від задоволення:

- Дякую! Саме про це я і хотіла поговорити. Завтра Сара заїде дещо раніше, ніж зазвичай. Вибач. Через мене тобі доведеться спати трохи менше.

- Не переймайся. Я погано сплю і прокидаюсь дуже рано, так що все нормально.

Дженна схопилася за крупинку інформації, але промовчала. Він погано спить? Чому?

Вони дісталися головного входу і Алекс трохи затримався, пропускаючи Дженну вперед:

- То ти вирішила? – раптом спитав він.

- Що? – оглянулася дівчина.

- Як будеш звертатись до мене? Щось придумала?

- В тебе вже є ім’я. Тебе звуть 33 Нещастя.

- Як? – в Алекса здивовано піднялася брів.

- 33 Нещастя, - кивнула Дженна і посміхнулася, - На добраніч, Алексе!

- Побачимось, Дженно.

Він дивно і довго її розглядав, поки Дженна не зайшла в будинок.

- Хм… 33 Нещастя? Що за дурне ім’я? І чому мені воно подобається?

Зранку Дженна підхопилася ще до світанку. Чомусь вона була така збуджена через те, що зараз вони втрьох з Сарою та Алексом поїдуть до школи, що ніяк не могла зібрати думки в купку та якось впорядкувати свої збори. Виклала з рюкзака підручники, звірилася з розкладом, склала необхідні підручники назад у рюкзак.

Забула, що поклала, знову дістала, знову перевірила перелік уроків. Знову все склала і додала ще два робочих зошити.

Сьогодні були майже всі предмети гуманітарні, був той нещасний французький, який Дженна терпіти не могла. Та ще й перша фізкультура. А перед нею тренування. 

Дженна подивилася на одяг, якого було не дуже багато у гардеробній, на свою новеньку форму команди підтримки и вирішила надягти її одразу, щоб не витрачати час на перевдягання у школі.

Зібрала волосся у високий хвіст, вдягла шкільну теплу куртку, яку їй дала Сара на додачу до форми чір-лідерши. Куртка була класна, м’яка, чорна з сірими вставками та великим дельфіном на спині.