Частина 5

- То що, сонечко? Ти підеш до басейну? Хочеш, Бонні проводить тебе? – запитала Лінда, бо пауза в кімнаті затягнулась, а їм з майбутнім чоловіком ще треба було обговорити сьогодні багато справ.

- П-піду, т-так, - невпевнено кивнула Дженна, - Я сама знайду дорогу, дякую, Бонні!

- Гарно тобі повеселитися, люба, - посміхнувся татко.

Нічого не залишалось, як піти до задніх дверей, що вели на терасу.

Біля басейну, тим часом, прибавилось людей, але все одно то не було схоже на вечірку. В смислі – ВЕЧІРКУ.

Ну так, дружні посиденьки біля затишного, опущеного нижче рівня землі, столу з вбудованим по центру вогнищем, в якому весело підстрибували язички полум’я. В вечірньому повітрі лунала неголосна спокійна музика, а компанія щось жваво, але також зовсім неголосно, обговорювала.

Це було схоже на зону відпочинку, бо неподалік, ще була зона барбекю, де Макс смажив бургери та копчені ковбаски.

Коли Дженна підходила до компанії, то окремо стоячого за смаженням Макса, вона помітила одразу, а тому вирішила підійти до нього першим, щоб привітатися:

- Привіт, як справи? – неголосно звернулася дівчина до старого знайомого, очікуючи, поки він на неї подивиться.

Макс ледве відірвав погляд від барбекюшної сітки з ковбасками, які випускали неймовірно апетитні аромати у вечірнє тепле повітря. Ці аромати залоскотали в носі у Дженни і її шлунок миттєво видав зголодніле гарчання, як зрадник.

- Привіт! Ти, певно, Дженна? Майбутня сестра Алекса? – спитав Макс, зосереджено перегортаючи великими щипцями котлетки для бургерів.

- М-м-м, та-ак, - дещо розчаровано протягнула Дженна, але про себе відмітила, що хоча б Макс називає Алекса Алексом, а не цим дивним ім’ям Джеймс, або Джеймі.

Але і Макс також її не впізнав! Або зробив вигляд, що не впізнав!

Це що взагалі таке було?

- Проходь, сідай, скоро буде готово, - запросив її Макс до втопленого у землю кола із вогнищем посередині, де вже сиділа вся компанія.

Дженна подивилась на хлопця ще раз, але він більше в її бік не дивився.

Ну ок! Раз вони обоє зробили вигляд, що її не пам’ятають, або не помічають, то і вона буде поводитись відповідно!

Але! Нащо тоді у Бостоні вони взяли її телефон? Нащо було наступного дня після поліцейського відділку приїздити під будинок тітоньки Селії, щоб попрощатися і просити її номер?

Нащо то все тоді було?

Ризикувати і приїздити під будинок на Спархок-стріт, знаючи, що бабуся Амелія може їм двом щось відірвати, якщо побачить.

Слава тобі, Боженька, її вдома тоді не було…

Вона ще довго після того випадку не могла пробачити Дженні і весь час слідкувала за всіма хлопцями, що почали кружляти біля її онуки, щойно вона почала дійсно дорослішати і набувати ознак жіночності.

Не дай Боже цей вилупок Алекс опиниться десь біля неї!

Макс, чомусь, був не в такий немилості, як Алекс, але також входив до переліку заборонених зв’язків.

Вони обоє, правда, так щоразу і не зателефонували їй від того дня.

І не зв’язувались будь-яким іншим чином, Дженна відчайдушно чекала, бо Алекс міг це зробити.

Як він зізнався Дженні на прощання, він підгледів її прізвище і адресу, де вона мешкала в Бостоні в той момент, коли поліцейський відволікся від заповнення протоколу.

Вони обоє, і Макс, і Алекс, - знали, де Дженна навчається.

І все одно не стали шукати її а-ні в Фейсбуку, а-ні в Інсті, як би Дженна на це не сподівалася.

А от вона, напроти, їх шукала. Перевірила всі команди «Дельфінів» і всіх капітанів по всіх Південних штатах.

Але, як виявилось в КОЖНОМУ південному штаті знайшлись свої «Дельфіни», бо, напевне, з фантазією у них там було не дуже. І такого капітана, як Алекс Мітчелл, як Алекса звали тоді, по батьковому прізвищу, вона також ніде не знайшла. А прізвища Макса вона не запам’ятала.

Вони обоє, і Алекс, і Макс, наче розчинилися у повітрі.

Дженна наблизилася до компанії і за кілька кроків чітко почула голос Алекса, який уважно дивився за її наближенням не відволікаючись, і щось одночасно казав до друга навпроти себе. До Дженни долинуло:

- Ні, Ною! Ти ж знаєш, що мені все одно, ЯКА вона. Така собі, - він зморщився, - якщо дивитись на фігуру. Та ще і коротунка, мені ледве до грудей дістає. Побачиш післязавтра у школі. Ти хто? – раптово спитав він у Дженни, яка від несподіванки і такої відвертої грубості аж заклякла.

- Ота сама коротунка, що тобі до грудей дістає, - спробувала вона віджартуватися, але чомусь стало так гірко і прикро в середині, що Дженна ледве стримала несподівані сльози. Але бабуся Амелія заповідала стримуватись і поводитись, як леді, тому Дженна посміхнулась всім присутнім, - Привіт! Мене звати Дженна!

Ной, це той хлопець, до якого звертався Алекс, повернувся на її голос:

- Ніііі, ну come on, Джеймі, ти взагалі не правий!  - протягнув він, безсоромно роздивляючись Дженну, - У тебе ДУЖЕ симпатична майбутня сестричка. Привіт, Дженно! Проходь! Хочеш біля мене сісти? Я, до речі, Ной,  - він посунувся і звільнив для дівчини місце.

Місце тактично вірне – прямо навпроти Алекса і Сари за круглим столом, де Дженна могла б їх обох гарно роздивитись.

- Дякую, Ною, - чемно і спокійно погодилась Дженна, роблячи два кроки вниз сходами у нішу в землі і акуратно сідаючи біля хлопця.

Але чого їй коштував цей спокій?

Алекс продовжував дивитись прямо на неї, навіть не кліпаючи очима, але за свою грубість, яку ляпнув раніше, так і не вибачився.

Почулися кроки Макса, який в обох руках приніс від жаровні два блюда з бургерами та ковбасками. Він обійшов занурений у землю стіл і всіх, хто сидів за ним, і спустився до компанії з того боку, де сиділи Алекс з Сарою.

Дженна намагалась не витріщатись на цих двох, щоб не привертати зайвої уваги до себе. Вона була новенькою у компанії і всі дивились саме на неї. Це було трішки незручно, але дівчина звикла бути у центрі уваги. Вона була головним улюбленим горобчиком Спайка, Натхненницею та реалізатором всіх дитячих витівок на базі, а отже, була постійно під увагою своїх друзів, їх батьків і всіх вчителів. Загальна увага її особливо не чіпала.