«Любий щоденник!
Сьогодні, схоже, був найдивніший день за останні кілька років. Ще зранку ми з татом були в домі бабусі Амелії. Вона давала татові останні настанови, наче він маленька дитина. Мені іноді здається, що бабуся Амелія може не їсти, не пити, не спати, навіть, не дихати… Але вона має давати свої поради всім. Навіть, шокуючі поради. Навіть, коли не просять.
В мене змішані почуття в зв’язку з цим переїздом. З одного боку, мій батько вже давно розлучений і вже досить довго мав би бути щасливий з якоюсь жінкою, яка здатна зробити його щасливим. Але з іншого – я не звикла в останні чотири роки його ні з ким ділити.
Так, так, розумію.
Це егоїстично. Це по-дитячому. І це не серйозно.
Але і ти зрозумій мене, мій любий щоденник. Якби ти був дівчиною, чий батько – військовий, якого ти бачиш уривками десь раз на пів року, то ти б хотів його ділити ще з кимось?»
Дженна замислилась, відклала олівець і оглянула по колу свою нову кімнату з висоти підвіконня, на якому сиділа. Перше враження від цієї кімнати, коли вони з батьком приїхали по обіді, було, м’яко кажучи, - ВАУ!
Та й увесь маєток, який нагадував домівку Скарлетт О’Хара з «Віднесених вітром» привів дівчину в захоплення. Вона ледве стрималась, щоб прямо з таксі не побігти тут усе оглядати.
Лінда, з якою батько планував побратися за три місяці, була дуже заможною жінкою з великим власним бізнесом, який їй перейшов у спадок від родини, тому зараз Дженна сиділа наче в особистих покоях принцеси.
Кімната, яку Лінда обладнала для своєї майбутньої падчерки, була дуже в стилі бабусі Амелії – вся така пастельно-однотонна, але дуже велика, стильна, з величезним ліжком, особистою ванною кімнатою та гардеробною.
Гардеробна ще була порожня. Речі Дженни ще були на шляху від будинку бабусі Амелії, і мали приїхати тільки під вечір.
Дівчина поглянула на ідеально пофарбовану бежеву порожню стіну. Треба буде повісити тут постер. Або щось веселе. Або, як казала Юмі з фільму «Васабі», поклеїти шпалери з ядерним грибом і маленьких чоловічків, які будуть танцювати рейв.
Дженна знову взялася за олівець та повернулася до написання щоденника:
«А ще, любий щоденник, тепер ми з татом будемо жити в справжнісінькому маєтку. Мені сьогодні двічі здалося, що зараз з-під величезних дубів вийде Мамушка, як в романі.
Але найбільше, що вразило мене сьогодні, була несподівана зустріч з Алексом. Тут у будинку.
Алекс – син Лінди, ти уявляєш, любий щоденнику?
Чи була я шокована? – Не те слово!
Тисячі разів уявляла собі цю зустріч. Скільки я мріяла про нього і як хотіла його колись відшукати, тільки ти знаєш. А тепер він стане моїм зведеним братом. Це така іронічна доля, якої я не могла, навіть, уявити!
І саме приголомшливе те, що він навіть мене не впізнав! Взагалі! Наче ми ніколи не зустрічалися! Наче не було Арабських Еміратів, Альти, Бостону. Нічого цього ніколи не було!
А може він удавав, що не впізнав мене? В будь-якому випадку, він знову поводиться як придурок, від якого тільки клопоти!»
Дженна знову відклала олівець і замислено визирнула у вікно. Її нова кімната виходила на торцеву частину, і зі свого підвіконня дівчина могла спокійно роздивлятись парк біля будинку і зону басейну, який за розміром походив на якийсь аквапарк в готелі в Вегасі. Хіба що водної гірки не вистачало.
Ну, добре.
Треба було погодитись з тим, що Дженна дуже змінилась за останні два роки, коли батько віддав її під нагляд до бабусі Амелії, щоб та зробила з дівчинки дівчинку, а не копію капрала Спайка з військової бази в Абу-Дабі.
Але ж не настільки, щоб її неможливо було впізнати!
Або настільки?
Дівчина скочила з підвіконня на підлогу та перетнула кімнату, зупинившись на порозі гардеробної, де було велике дзеркало в тримачі на підлозі. Вона прискіпливо оглянула себе, як вчила бабуся Амелія.
Дівчина завжди має бути охайною.
Дівчина завжди має бути леді.
Дівчина завжди має посміхатися і бути стриманою.
Остання настанова так складно вдавалась, що Дженні доводилось стримуватись і посміхатись, іноді буквально зціпивши зуби.
Можна сказати, що бабуся Амелія взяла дику Дженну з пустелі в Арабських Еміратах і зробила її леді Дженною в Норфолку, штату Вірджинія.
З відображення у дзеркалі на Дженну дивилася струнка невисока дівчина з довгим білявим волоссям, виразними яскраво-зеленими очима в каймі густих чорних вій та гордовито скинутим догори гострим підборіддям.
Чи подобалась вона сама собі?
Ну, майже. Трішки б зросту додати. Та може ціцьки побільше!
Стоп! Так би сказав капрал Спайк.
Бабуся Амелія сказала б, що Дженні було б непогано додати у формах.
Але суті то не змінювало.
Дженна все дитинство провела в тренуваннях.
Спочатку на військовій базі, де всі діти ходили за Спайком, наче прив’язані хвости, а той в якості розваги, навчав дітлахів рукопашній боротьбі за програмою підготовки морських котиків.
Потім у Вірджинії, де вона виборола собі право займатись зовсім не дівочим видом спорту – тхеквондо, - в обмін на те, щоб залишитись жити на два роки з бабусею.
І от тепер їй би дуже хотілося б «додати у формах», але воно щось не додавалось.
Вона подумки повернулася до того дня, коли вони вперше зустрілися з Алексом. То був грудень, їй було дванадцять і вона з мамою була в «Бурдж Халіфа» в Дубай на щорічній зустрічі дружин військових. Це такий собі клуб, куди прийнято було навідуватись двічі на рік всім дружинам старшого офіцерського складу бази.
Тоді тато з мамою ще були одружені, і Дженна згадувала той час, як один з найкращих часів свого дитинства. Вони вже майже три роки жили в Абу-Дабі, маленька Дженна вже повністю освоїлася в Арабських Еміратах, із задоволенням спілкувалася арабською зі своїми місцевими однолітками в міжнародній школі і по вигляду більше нагадувала маленьку арабську дівчинку, ніж американку.
#531 в Молодіжна проза
#4047 в Любовні романи
#941 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 28.01.2024