30. Ніка. Не маю права бути нещасливою

 — Ти про що? — він нерозуміюче дивися на мене. 

Я відчула, як мене переповнює злість. Хотілось кинутися на нього, роздряпати обличчя, штовхнути з усіх сил, бити кулаками в груди…

 — Я — твоя дружина, Віра Зотова! — вигукнула я. 

 — З тобою все добре? — Юрій ніби раптом згорбився і постаршав на кілька років. Глибка зморшка прорізала його чоло. — Мабуть, ти перехвилювалася? Кажуть, з жінками перед весіллям таке трапляється… Може, принести тобі валер’янки?

 — До біса валер’янку! — я потерла чоло. — І я спокійна, — сказала вже тихіше. — І не збожеволіла…

 — Але чому ти таке говориш? Це якась метафора? Ти образилася, що я просив випрати сорочку? Та до біса її! Вибач, будь ласка! Я кохаю тебе, Нікусю!

 — Я Віра! — відчеканила я. — Так, моє повне ім’я Вероніка, але ти завжди кликав мене Вірою.  А іноді ти казав на мене “моя вивірочка”.

Він відсахнувся, немов я таки його вдарила. 

 — Де вона? Ти бачила її? Це вона тебе прислала?

 — Я — це вона, — дивилася йому в очі, насолоджуючись розгубленістю. — А ти мене не впізнав! Мої очі, моє тіло, мій голос! Нічого не змінилося, крім обличчя!

 — Мені здавалося, — він говорив тихо, був блідий, як полотно. — Я іноді дивився на тебе і бачив її. Але я думав, що то мої докори сумління створюють галюцинації…

 — Докори сумління за те, що ти хотів мене вбити?

 — Господи, Ніко, ти про що…

. — Я Віра — виправила його я.

 — Так, Віра… — він уже тримався за серце. — Що з тобою сталося? Чому ти зникла? Ти зробила пластику?

 — Зі мною сталося те, що хтось зіпсував гальма у моїй машині. Я зникла, бо впала в море, порізала собі обличчя і дивом вижила. Тому й пластику зробила. 

 — Ти думаєш, що то я? — він глибоко зітхнув, неначе це він тонув і йому бракувало повітря. — Що я спеціально це підлаштував? Але це не я! Ти маєш мені повірити! Я ніколи б такого не вчинив!

 — Мені все одно, — я пройшла до шафи, дістала спортивну сумку, з якою сюди прийшла, і заходилася скидати в неї свої скромні пожитки.

 — Куди ти, Віро? Адже ми все вияснили, — він схопив мене за руку. — Ти завжди була такою доброю, такою ніжною… Чому ти зараз така зла? Я не впізнаю тебе!

 — Я теж не впізнаю себе, — промовила я, відсторонюючись. В шафі залишилася висіти лише біла весільна сукня, яку мені так і не судилося вдягнути. — Це була помилка, що я повернулась…

 — Давай почнемо все спочатку, — він раптом важко опустився на коліна. —    Я більше ніколи не зроблю тобі боляче… Ти раніше завжди робила все, що я скажу… Тепер я розумію, що не цінував тебе…

 — Прощавай, — сказала я і вийшла з кімнати. Спустилася сходами, міцно тримаючись за поруччя, як у дитинстві. В передпокої накинула куртку і взула кросівки.

Вже стоячи на порозі, ще раз озирнулася. Мій будинок, який я так любила… Не треба мені нічого. Ні грошей, ні статків… Я хочу лише бути вільною…

Швидко йшла вулицею, до зупинки маршруток. У мене боліла голова. досі ледь-ледь тремтіли ноги, як завжди буває, коли перехвилююсь, але в усьому іншому я почувалася досить добре. Та ні, я почувалася чудово. Я зупинилася посеред вулиці, задерла голову і поглянула в сиве захмарене небо.

Тепер я не маю права бути нещасливою!