27. Стас. Ресторанчик на пляжі

 — Вона затрималася на дві години, — я зітхнув і знову наповнив свою склянку. — Вам дійсно цікаво слухати про це?

 — Ти ж бачиш, у мене з клієнтами просто штиль, — власник маленького ресторанчика на пляжі розвів руками. Ми з Нікою любили сюди приходити. А тепер я прийшов сам. 

 — Вам би зачинятися на зиму, — погода була мерзенна, вітер налітав поривами, і здавалося, що вже сутеніє, хоча була лише друга пополудня.

 — Мені нудно сидіти вдома, — літній чоловік зітхнув. — З того часу, як померла дружина і я залишився сам… “Нудно” — не те слово,  мені нестерпно бути там самому. Усе нагадує про неї… Тут якось легше. Іноді стається, як сьогодні, приб’ється якийсь клієнт, тож мені є з ким поговорити. Іноді сиджу сам. Але тут якось легше переживати самотність.

 — Розумію, — я кивнув.

Я так само не міг сидіти вдома навіть в зимову негоду. Вдягався і йшов блукати вулицями, і чомусь найчастіше ноги приводили мене в ті місця, де ми любили бувати з нею. 

 — Ну от, не кажи більше, що мені не цікаво. Що сталося, коли вона прийшла пізно?

 — Я… — замислився, пригадуючи той вечір. — Спитав, що трапилося. Чому вона не зателефонувала мені, якщо не встигла на автобус. Таке ж уже траплялося, і я забирав її. А Ніка відповіла, що її привіз господар будинку, де вона працювала. Що в нього непростий період у житті і він попросив її повечеряти з ним…

Старий хмикнув.

 — Я б на твоєму місці наполіг, щоб вона більше не працювала на того мужика…

 — Розумієте, я не мав на неї тиснути. Може, якби вона була моєю дружиною… Та й то навряд… Я зробив їй пропозицію раніше, ще перед тією кризою, але вона сказала: “Давай не будемо поспішати. Нам треба краще пізнати одне одного…” Ну і…

 — Поки ти вів себе по-джентльменськи, той тип відбив її в тебе, — прямо сказав він. 

 — Ну, я сам винен…

 — Трясця, хлопче, в чому ти себе звинувачуєш?  — насупився власник ресторанчика. 

 — Я закривав очі на те, що вона вечеряє з ним… Що він возить її… А потім все ж не витримав. Його запросили на якусь вечірку, а він запросив її.  Вона повернулася взагалі під ранок. Ну я й сказав, що не готовий таке терпіти. І якщо вона увесь час проводить з тим Юрієм, то може їй варто з’їхати від мене і переселитися в той його розкішний будинок? Вона якось так подивилася на мене… Ніби я її вдарив…

 Я перехилив склянку, і пекуча рідина обпекла горло.Чомусь скільки не пив, я не п’янів.

— А потім? — очі старого під сивими бровами уважно вдивлялися в моє обличчя.

 — А потім вона пішла…