26. "Ви б хотіли, щоб вона повернулася?"

— Ніко, — спитав Зотов. — Ви дуже поспішаєте? 

— Ну, в мене автобус за десять хвилин… — сказала я. Хотіла ще додати, що мене буде зустрічати мій хлопець, і якщо я не приїду вчасно, він заявить у поліцію…

Але вирішила не ганьбитися. Все одно, якщо він має мене вбити, то уб’є, незважаючи на те, чекає мене Стас чи ні. Але подарувати Юрію насолоду бачити мою розгубленість і страх я не могла. 

— Давайте я вас сам відвезу, — сказав він, і я похолола. 

— Дякую, не хочу вас турбувати…

— Мені зовсім не важко. Якщо чесно, все одно немає чим зайнятись. Цей порожній будинок пригнічує мене.  Може, ви повечеряєте зі мною? 

Я закліпала очима, не розуміючи, чому б йому прямо зараз не гепнути мене чимось по голові або не задушити, потім не вкинути до багажника і не відвезти куди-небудь подалі. Але, може, він боїться свідків? Хоче провернути свою справу тишком-нишком, за чотирма стінами? 

Так і я уже не збиралася легко прощатися з життям. Ну, принаймні, в будинку можна взяти ніж чи кухонну сокирку… Якщо він не підозрюватиме, що я здогадалася про його підступні наміри…

— Так, звичайно, — сказала я.  — Можу повечеряти…

Я знову відімкнула двері, вкинувши потім ключ до кишені пальта. Юрій пропустив мене вперед, як джентльмен, потім увійшов сам, двері не замикав. Це мене порадувало. Я готувала шлях до відступу. 

— Зараз я розігрію вечерю і принесу до вітальні, — сказала я. 

— Можна й на кухні. Ми з дружиною любили вечеряти на кухні, — промовив він і на мить його обличчя стало сумним. 

— Як скажете, — я усміхнулася, намагаючись не виказувати свою настороженість. 

Дістала з холодильника відбивні, поклала на сковорідку. Швидко стала нарізати салат. 

— Вип’єте вина? — він пішов до вітальні, де знаходився бар, і повернувся, тримаючи в одній руці пляшку каберне. У другій… була та сама пляшка отруєного віскі.  — А я, мабуть, пригублю міцнішого. Якийсь важкий видався день…

— Може, не треба? — в мої плани не входило спостерігати за його кончиною. — Якщо ви хочете мене підвезти, то краще не пити. Штрафи великі зараз, та й дорога досить небезпечна…

— Добре, — кивнув він і відставив пляшку. — Але ви випийте келих вина, добре? 

Вечеря стояла на столі, він налив вино і простягнув мені. 

— Це улюблене вино моєї дружини, — промовив він. І раптом додав. — Я дуже її люблю…

Сказав не в минулому часі, а в теперішньому. Що це — спроба замести сліди, чергова хитрість? 

— Ви хотіли б, щоб вона повернулась? — несподівано зірвалося з моїх губ. 

— Так, — Зотов кивнув. — Дуже хочу. Але навряд чи вона повернеться… Я був несправедливий з нею. Ображав. Тільки зараз я зрозумів, наскільки вона була важливою для мене…

“Вона чи її гроші?” — подумки запитала я, сподіваючись тримати емоції під контролем, але серце все одно калатало як шалене. 

— Думаю, вона пробачила вас, — сказала я, дивлячись йому в очі. 

— Ви дуже схожі на неї, — він говорив серйозно, роблячи паузи, ніби підбираючи потрібне слово. — Не знаю, чим. Ви зовсім не така. Сильна, впевнена в собі. Приваблива. Стильна. Але все одно іноді мені здається, що я бачу її, коли дивлюся на вас. Може, в мене просто їде дах? 

У мене раптом запаморочилося в голові. Я поточилася і скинула ліктем зі стільниці пляшку віскі. Вона розбилася  об плитки підлоги з приглушеним звуком…