24. І знову кава з сіллю

 — Як ви почуваєтесь? — турботливо спитала я, коли десь за півгодини Магда вийшла з ванної кімнати.

 — У тих ліків є якась побічна дія? — буркнула вона. 

 — Не знаю, треба почитати інструкцію, — я вдала заклопотану. — А що, вони не допомогли?

 — Та мігрень ніби минула, — задумливо промовила Магда. —  Добре, забий на це. Можеш іти додому. 

 — Дякую, до побачення, — я взяла свою сумку, накинула пальто і вийшла з будинку. Подумала, що “швидка Настя” ще раз чи два пожене Магду до “білого друга”. Ну, їй корисно, може, трохи схудне…

Коли йшла до зупинки маршрутки, з неба сипонув сніг. Білі лапаті сніжинки вихором закружляли у світлі вуличного ліхтаря. От і прийшла зима, як завжди, несподівано… В наших південних краях сніг майже не лежить. Отак сипоне пригоршню вночі, а вдень уже все розтане. І все одно цей перший сніг був неначе знак для мене. Ніби хтось там, нагорі, дивився на мене і усміхався…

***

Наступного дня, коли я подзвонила у двері, відчинив сам Зотов. Це було так несподівано, що я якусь мить не могла промовити ні слова.

 — Доброго ранку, — зрештою сяк-так зібрала думки до купи. — Ви сьогодні не на роботі?

 — Зараз їду, — сказав він якось замислено. — Ніко, можете зробити мені кави?

 — Звичайно, — кивнула я. — Вам як завжди? 

 — Так, — він пішов за мною на кухню і сів за стіл, точнісінько як у моєму спогаді. Хіба що я не плакала і була цілковито спокійною. 

Не дуже добре виглядав він.  Блідий, з колами під очима, щоки ледь ввалилися.

Я увімкнула кавомашину.

 — А Магда поїхала до міста? — поцікавилась, коли мовчанка стала здаватись занадто напруженою. 

 — Так, поїхала, — він зминав у руці тканинну серветку. Виглядав якимось неприкаяним. — Вона більше не повернеться.

 — Он як… — тільки й сказала я. 

Взяла чашку з паруючою кавою і кинула в неї дрібку солі.

 — Ніко, звідки ви знаєте, що я люблю каву з сіллю? — раптом запитав Юрій. — Здається, я вам цього не говорив…

 — Я  сама таку люблю, — відповіла спокійно, хоча відчувала досаду. Так легко проколотися, видати себе. Надто легко! 

 — Мені здається, у нас багато спільного, — сказав він, дивлячись мені в очі.

 — Можливо, — усміхнулась я. — Хочете круасан з абрикосовим повидлом?

 — Хочу, — кивнув він. — Ніко, можна я звертатимусь до вас на “ти”?

Моє серце пропустило один удар, але я недаремно  вечорами тренувалася перед дзеркалом. На обличчі не відбилося нічого, крім спокійної врівноваженості. Те, що я задумала зробити, потребувало саме таких емоцій…