22. Смерть краща, ніж таке життя

Я сказала, що подам на розлучення. 

 — Зачекай, — відповів Юрій. — Ти завжди дієш під впливом емоцій. Я не вважаю, що я вчинив щось настільки страшне, щоб варто було розривати наш шлюб.

 — Ти зрадив мене! — вигукнула я, заливаючись сльозами. 

 — Ти перебільшуєш.  Зрада — це постійний зв’язок, а у мене була легка інтрижка. Я тебе не покину. Можеш не хвилюватися.

Але я хвилювалася. Я плакала вдень і вночі, перестала їсти. Варто було покласти до рота крихітний шматок, як горло перехоплювало спазмом. Мене найбільше засмучував не сам факт зради, а те, що Юрій не почувався винним. Він щиро дивувався, чому я так переживаю через подібні дрібниці.

 — Мені так важко з тобою, — сказав він того вечора, через два дні після того, як я застала їх з Магдою у нашому подружньому ліжку. Я тоді змінила постільну білизну, просто викинула її і застелила нову, але коли лягала спати, продовжувала відчувати стійкий приторний аромат її парфумів. Немов цей аромат назавжди в’ївся в стіни спальні. Хоча, скоріше за все, він існував лише в моїй голові…

 — Чому? — тихо спитала я. 

 — Я втомлююсь на роботі, заробляю гроші для того, щоб ти вела достойне життя. Чи я не заслужив на те, щоб мене зустрічала весела і спокійна дружина? Я не можу бачити ці твої сльози і кислий вираз обличчя. Зроби щось із цим…

 — Я йду від тебе. — сказала я. — Зараз зберу речі і поїду в готель. А завтра подам на розлучення. 

 — Добре, я тебе не тримаю. Але переночуй уже тут, а завтра вранці поїдеш. Ти ж знаєш, яка там складна дорога. 

Я погодилась. Спала у кімнаті для гостей. А вранці зібрала документи, найнеобхіднші речі, сіла у свою маленьку червону Kia Picanto і поїхала в бік міста.

Я була заглиблена у свої переживання і роздуми про те, що Юрій, сам адвокат, який спеціалізувався на сімейних справах, безперечно доб’ється поділу майна на його користь.Але я була готова не отримати зовсім нічого. Головне — стати вільною, не відчувати більше цієї безпорадності і сліпої образи. Я почну нове життя. Можливо, відкрию власну аптеку. Я ж навчалася на фармацевта, хоча й не працювала за спеціальністю — чоловік казав, що не бажає, щоб його дружина працювала там, де товчеться купа хворих людей… Ідея про власний бізнес так захопила мене, що я досить пізно натиснула на гальмо перед різким поворотом дороги. Моя нога втопилася вниз, але машина не збавила швидкості. Я не встигла навіть кліпнути, як автівка вильнула, збила стовпчики огорожі і каменем упала вниз. На якусь мить верх і низ помінялися місцями. Ремінь безпеки боляче врізався мені в груди. Потім був сильний удар, задзеленчало скло, мене щось різонуло по обличчю. Гаряче і червоне застилало очі. А  в кабіну через розбиті вікна хлинула вода. Я намагалася розстібнути пасок безпеки, але його заклинило.  Вода вже заливалася мені в рота. Я смикнула ремінь з тією відчайдушною силою, яка з’являється в моменти смертельної небезпеки, і він нарешті подався. Ще більше обдираючи  об скалки скла руки і обличчя, я намагалася відчинити дверцята. Останній мій спогад — я випадаю з машини, неможливо дихати, навколо темна вода і я розумію — це смерть. Я помираю.

“Ну й добре, — думаю я. — Все краще, ніж ті  Юрині слова про щастя в моїй голові.”

Зараз у моїй голові — тища і темрява. Спокій і примирення зі своєю долею…

Але якимось дивом я вижила. І тепер знаю, що мені робити далі…

Продовження цієї історії - завтра о 23.00! Додавайте книгу в бібліотеку, щоб не загубити її)