19. Життя - не фільм

Ми зі Стасом сиділи перед телевізором і їли суші, які купили дорогою додому.  Він обійняв мене за плечі, я поклала голову йому на плече. Мені було так добре і затишно. 

На екрані йшов якийсь старий фільм. Герой катався на човні з нелюбою дружиною і скинув її в річку, повну крокодилів. Думаючи, що нещасна загинула, повернувся додому і зажив у своє задоволення. Тим часом жінка не померла, її підібрали на березі зі спотвореним ранами обличчям…

 — Тобі це нічого не нагадує? — засміявся Стас. 

 — Ну, вона, на відміну від мене, нічого не забула. Стала красунечкою і вирушила до зрадника, щоб покарати його. Все як у кіно. 

 — Я не вірю, що таке можливе в реальності, — він похитав головою. — Не може чоловік не впізнати жінку, з якою прожив кілька років. Навіть, якщо в неї інше обличчя.

 — Ти б упізнав мене? По чому?

 — По очах. У тебе чудові очі. 

 — А якби ти не дивився мені в очі?

 — А так можна? — він дійсно був здивований.

 — Уяви, що було б саме так…

 — Вираз обличчя. — припустив він. — Те, як ти хмуришся чи усміхаєшся, чи замислюєшся, як накручуєш пасмо волосся на палець, коли нервуєш… Це твоє. індивідуальне. Хіба що ти була б гарною актрисою і контролювала кожен свій жест і кожний мімічний рух обличчя. Але для того треба добре тренуватися…

 — Насправді з мене кепська актриса, — сказала я. 

Згадала, як тоді Зотов стояв і витріщався на мене, немов зловив дежавю. Може. він помітив щось із того, про що тільки що говорив Стас. Щось, властиве тільки мені. І здогадався… Хтозна, раптом він захоче мене позбутися? Але тепер уже більш ретельно. Застрелить і закатає в бетон на своєму подвір’ї… Якщо він намагався мене вбити один раз, то і в інший не зупиниться ні перед чим…

Мені треба повернутися туди лише один раз, поки його немає. Знайти і забрати мої документи. Якщо я була донькою адвоката і його бізнес-партнера, то точно мала бути якась шлюбна угода.Чи, принаймні, документи на будинок, машину, іншу нерухомість. Де я  записана співвласником. Я роздобуду ці докази і подам на нього в суд. Подам на розлучення і поділ майна.

 Я б і в поліцію пішла, але що я там скажу? Мене знайшли  напівживу на березі моря, може це зробив мій чоловік? Я, правда, нічого не пам’ятаю… Вони просто попросять мене на вихід і будуть мати рацію…

Стас рапом посадив мене до себе на коліна і міцно обійняв, як маленьку дівчинку.

 — Мені не подобається ця твоя робота,  —  сказав тихо, зарившись обличчям у моє волосся. — Може, спробуємо знайти тобі щось інше? Щось у кав’ярні чи невеликому ресторанчику?

 — Я не буду там довго, — я прихилилася вухом до його грудей і чула, як швидко і сильно б’ється його серце.

— Мені якось неспокійно, але я не знаю чому. — він підняв мою голову за підборіддя і зазирнув мені в очі. — Ніко, люба, пообіцяй, що нічого не будеш від мене приховувати. Я кохаю тебе і хочу, щоб ти стала моєю дружиною.

 — Я теж кохаю тебе, — сказала я.  — Не хвилюйся за мене, будь ласка. Все буде добре. Я знайду собі іншу роботу.

 — Мені не подобається той будинок, — промовив він. — І дорога до нього. Не знаю чому. Якесь пригнічуюче місце. 

 — Все буде добре, — повторила я і погладила його по голові. 

Кого я хотіла переконати — його чи себе? Ми обоє були дорослими людьми  і знали, що в житті не обов’язково буває хепі-енд, як у фільмах…