16. Знахідка на горищі

Клацнувши вимикачем, я побачила старі меблі — стільці зі зламаними ніжками, пошарпаний комод, крісло з потертою обивкою. Поміж ними стояли великі коробки. Я зазирнула в одну з них і побачила старий одяг. В іншому були якісь книги і журнали. Нічого дивного, просто старі речі, які потрібно викинути, та, видно, у господарів все руки не доходять…

Я вже повернулася, щоб спуститися вниз і продовжити прибирання, але щось мене ніби підштовхнуло до інших коробок, які стояли в ніші біля маленького віконця, заснованого павутиною. 

Піднявши кришку, я побачила весільне фото в рамці. Прикрила рота рукою, немов боялася, що закричу, і хтось це почує. Але з моїх губ не злетіло жодного звуку. 

На знімку, у пишній білій сукні та мереживній фаті, зачаровано дивилася на Зотова в чорному костюмі… я власною персоною. Не нинішня я, а та некрасива “сіренька мишка”, яка визирала на мене із лікарняного дзеркала. Отже, саме я була тією “Вірунею”. Жінкою, яка “зникла”, після чого всі зітхнули з полегшенням. 

Але чому я нічого не пам’ятаю? Дідько, чому я не згадую нічого? Адже у фільмах і книгах, побачивши якісь речі та людей з минулого життя, героїня відновлює свої спогади. Я рилася в купі одягу, косметики, якихось записників та книг — усе це, очевидно, Магда після переїзду до будинку згребла в коробки і винесла сюди, на горище. Щоб нічого більше не нагадувало її коханому Юрі про нелюбу дружину…

Мине певний час, мене визнають безвісти зниклою. Зотов автоматично отримає розлучення і одружиться з Магдою. А може, випровадить її геть і знайде собі нову пасію — вродливішу і молодшу. І кращу господиню.

Згадавши про свої хатні обов’язки, я подумала, що треба повертатися до будинку. Не можна, щоб Магда застала мене на горищі. Вона може щось запідозрити. Звичайно, ця жінка недалека, але не настільки…

Я вимкнула світло і причинила двері, що вели на горище. І раптом моє серце пропустило один удар — я почула, як унизу щось загуркотіло. Перша думка, що прийшла в мою голову, змусила похолоти: я не зачинила вхідні двері і в будинок проникли грабіжники. Зараз вони винесуть все цінне, а я потім все життя буду в рабстві колишнього чоловіка, якого не пам’ятаю… Буду відпрацьовувати завдані мною — новою мною —  збитки…

Ні, я не дам їм цього зробити!

Моя рука вхопила статуетку Венери Мілоської, що стояла поблизу сходів. Досить важкенька…

Крок за кроком я спускалася сходами, стискаючи в руці статуетку. 

Коли опинилася на першому поверсі, прислухалася. Хтось ходив у спальні господарів. Кроки. Рипіння дверцят шафи. Знову щось упало… Якесь бурмотіння, чи лайка…

Я підступила до дверей, які були наполовину прочинені.Через скло, що було спеціально зроблене каламутним, побачила кремезну постать. Чоловік стояв біля шафи і щось шукав.

Я зробила крок досередини, піднімаючи над головою Венеру. Цієї миті злодій обернувся. На його обличчі відбилося здивування. 

Певно, таке ж здивування з’явилося і на моєму обличчі. Бо переді мною стояв адвокат Юрій Зотов власною персоною…