12. Жінка в червоному

— Будинок номер одинадцять? — перепитав таксист, який здер з мене купу грошей, бо поїздка за межі міста оплачувалася за подвійним тарифом. — А вулиця яка? 

— Набережна, — сказала я, звірившись із записами детективів. 

— Хм, там схоже всього одна вулиця,  — він дивився на Гугл-карту. — Одна, але довга, як собача пісня. Село багатих людей, кожен будинок з видом на пляж. 

— Ага, — погодилася я. Раптом пригадався той мій сон. Як шелестів прибій прямо за вікном і кричали чайки… — Але в цю пору року там, мабуть, дме сильний вітер. 

— Сто відсотків, — він усміхнувся. — Пізньої осені та взимку жити на березі моря — невелике задоволення…

***

Але цього дня погода видалася теплою, як для листопада, і зовсім безвітряною. Небо було таким ясно-блакитним, що не вірилося у близький прихід зими. 

Таксист висадив мене біля потрібного будинку. Я вдивлялася в  високі ковані ворота  та туї за ними з хвилюванням. Мені здавалося, що згадки про минуле крутяться в мене в голові, і я от-от ухоплю одну з них за хвіст. 

Я провела очима таксі, що від'їхало. Певно, треба було попросити почекати. Чи хтось захоче їхати сюди, якщо я подзвоню у їхню службу? А якщо поїдуть, то запросять ще більш несусвітню ціну…

Але, що зроблено — те зроблено. Я натиснула на ґудзик дзвінка біля хвіртки — різко, щоб не передумати. Десь у будинку він озвався солов’їною треллю — дивно, я зараз не могла чути його, але точно знала, яким він має бути. 

Ніхто не відповідав, ніхто не виходив. Я відчула розчарування. Ну так, зараз день, видно, Зотов на роботі. А його дружина? Може, поїхала до салону краси чи на шопінг. Хіба багаті жінки сидять весь час удома? 

Я натиснула на дзвінок ще раз. І тоді раптово почула позаду себе жіночий голос.

— Ви хто? 

 Озирнулася і побачила літню пані в темно-червоному пальті та капелюшку, вона тримала в руці маленьку сумочку з логотипом Шанель і суворо дивилася на мене. 

— Я… Е-е-е… до пана Зотова, — від несподіванки я почала затинатися. 

— А, ви, мабуть, за оголошенням, — її жорсткі риси трохи згладились. — Так Юрій на роботі. Він буде після вісімнадцятої. А та його… певно, десь знову поїхала…

— Дружина? — несміливо поцікавилась я. 

— Співмешканка, — жінка презирливо пирхнула. — Ім'я таке вичурне — Магдалена. А на вигляд, як базарна баба. 

— Зрозуміло, — сказала я, хоча насправді мені було нічого не зрозуміло. 

— А дружина від нього пішла, — сусідка Зотова без вагань ділилася подробицями його особистого життя з першою зустрічною. — Така хороша була жіночка… Тільки дуже боязка. Мабуть, він її залякав. От вона і втекла. А та Магда на другий же день до нього й переїхала. Тільки ж вона ледарка, яких світ не бачив. Раніше Віруня все робила по дому — готувала, прала, прибирала… А ця ні за холодну воду не береться. Тому Юра і мусив шукати домашню робітницю... 

Я дивилася на неї мовчки, намагаючись вкласти в голові всю цю інформацію. 

— Ну це хороше місце, — жінка кивнула. — Пробуйте, вас повинні взяти. Звісно, якщо ви вмієте хоч елементарно вправлятися на кухні. Я бачу, ви людина відповідальна. А може, до мене підете? Моя Галя якраз розрахувалася. Я більше платитиму, Зотов скупий…

— Дякую, — я похитала головою. — Дякую, але ні… Взагалі я…

“Не шукала роботу”, — хотіла завершити цю фразу, але раптом слова застрягли в горлі.

Цієї миті у мене  в голові склався ризикований і авантюрний, але такий заманливий план…