7. "Ненавиджу, коли мене жаліють..."

Я сиділа на краєчку ліжка, очікуючи, поки чергова медсестра принесе мені виписку з історії хвороби. Двері відчинилися, але на порозі з’явилася не жінка в білому халаті, а Стас.

 — Як ти почуваєшся? — запитав він.

 — Нормально, — я кивнула на пакет із тим мізером речей, які мені подарували волонтери та медперсонал. — Чекаю, поки мене випишуть. 

— А потім куди? — він уважно дивився мені в очі.  Мені здалося, чи він дійсно виглядав схвильованим?

 — Мені запропонували місце санітарки, — сказала я. — В дитячому відділенні. Дають кімнату в гуртожитку. Спершу попрацюю тут, а там буде видно. Принаймні, більше ніде, крім лікарні, на мене не чекають…

 — Ти помиляєшся, — він зітхнув, немов збираючись із духом. — Чекають…

Я раптом відчула тривогу, пригадавши той свій гіпнотичний сон. Невже той чоловік знайшов мене?Але я його не знаю, не пам’ятаю. Я так більше нічого й не згадала, крім того єдиного епізоду, коли я була дуже нещасливою…

Я хотіла сказати, що не піду до Зотова.

Але Стас випередив мене. 

 — Я хочу, щоб ти жила в мене, — випалив він.  — Не думай нічого поганого, просто в мене є однокурсник, який має приватну клініку пластичної хірургії. Я домовився, що тобі зроблять операцію. Але, щоб не було зайвих запитань, я сказав, що ти  — моя дівчина… 

 — В мене немає грошей, — я похитала головою.  — Ті операції, мабуть, страшенно дорогі. 

 — Про це не хвилюйся. Просто довірся мені. Ти справді почнеш життя з чистого аркуша. Зможеш займатися усім, чим захочеш. Я підтримаю будь-яке твоє починання. 

 — Але чому? — запитала я. — Тільки не кажи, що закохався в мене… Я ненавиджу, коли мене жаліють…

 — Чому я не можу закохатися в тебе? —  він присів поруч зі мною на ліжко і узяв мене за руку. — Ти неймовірна…

 — Я неймовірно некрасива. Я жахливо виглядаю. Я не пам’ятаю свого минулого, може, я вбивця чи шахрайка…

 — Ти не можеш бути поганою людиною. Я бачу по твоїх очах… А ще ти снилася мені. Коли я тоді зайшов до палати, то відразу  упізнав тебе.

 — Я? Снилась? — дивилася на нього широко розплющеними очима. —  Така, як зараз?

 — Ні, — він заперечно похитав головою. — Красива, весела, у білій весільній сукні. Ти йшла мені назустріч по берегу моря, а я вхопив тебе в обійми і був такий щасливий…

 — Я ніколи не була красивою, — тихо промовила я. 

 — Будеш, — він обійняв мене за плечі. — Покладись на мене, добре? Я про все подбаю. Ти віриш мені?

Я дивилася у його сяючі очі і все ще не вірила, що він дійсно кохає мене. Але, якби я сказала “ні”, то засмутила б його.

 — Так, — відповіла я схвильовано. — Вірю…