4. Називай мене Нікою

— Чудово, — усміхнувся Станіслав Сергійович. — Здається, саме такі десь були. Тримайте вашу каву, — і він простягнув мені стаканчик, наповнений темно-коричневим гарячим напоєм. 

Я вдихнула аромат кави і усвідомила, що її теж люблю. 

 —  Я згадала цукерки, — невпевнено промовила я. 

 — Так, він кивнув. — Це гарний знак, правда? 

 — Мабуть… — я знову спробувала зазирнути всередину себе. — Але я думала, що спогади — це будуть як кадри з кіно, де я їм ці цукерки… З ким їх їм… А мені просто прийшла думка, що я їх люблю, і нічого більше…

 — Це нормально, — він відсьорбнув ковток кави і вкинув до рота карамельку — Всьому свій час, поступово пам’ять відновиться… До речі, може перейдемо на “ти”? Здається, ми однолітки. Можеш називати мене Стас.

Я кивнула.

 — А до тебе як краще звертатися?  — він уважно дивився на мене.

Та дива не сталося. Своє ім’я я не пригадала. 

Лише мовчки знизала плечима. 

 — Тоді спробуємо так, — він узяв телефон і щось поклацав у ньому. — Я відкрив сайт, де є різні жіночі імена. В алфавітному порядку. Буду їх читати, а якщо якесь сподобається — то зупиниш мене. І будемо тебе ним називати, поки ти не згадаєш справжнє…

 — Добре, — сказала я. 

Мені справді вперше за той час, що я отямилася у лікарні, стало добре і спокійно. 

Він почав повільно називати імена, а я  уважно прислухаалася до кожного, повторювала подумки,  чекаючи, чи не відгукнеться якесь, чи мій внутрішній голос не прошепоче: “Це я…”

Але  імена звучали байдужим списком, що чимось нагадав мені класний журнал. 

Стас уже дійшов до літери “Н”:

 — Надія…  швидкий погляд на мене. Я хитаю головою — ні.

 — Наталія…

 — Неля…

 — Ніка…

 — Може, хай буде Ніка, — мені незручно, що жодне ім’я так і не відгукнулося в мені. — Воно симпатичне. Здається, так звали  богиню  перемоги?

 — Так, в Стародавній Греції, — він киває, — гарне ім’я.

 — Що зі мною буде? — запитую я. 

 — Тобто? — він дивиться здивовано. 

 — Якщо мене ніхто не шукатиме і я нічого не згадаю? Мене здадуть у психушку? 

 — Та ні, — Стас потирає перенісся.  — Можливо, тобою займуться соціальні служби. Як людиною, що потрапила у складні життєві обставини… Втім, треба вияснити деталі. Але точно ніхто не запиратиме тебе в лікарню. Думаю, допоможуть зробити документи, знайти роботу. Чи оформити пенсію, якщо…

 — Якщо мене визнають ненормальною, — усміхаюсь я. 

 — Повір мені, як спеціалісту — ти цілком нормальна. І поводишся так, як у цій ситуації поводились би всі нормальні люди. Просто у тебе посттравматичний шок. Але він мине. Як кажуть лікарі — прогноз сприятливий.

 — Правда? — я усміхаюся. Так хочеться вірити, що скоро я знову можу відчути себе звичайною людиною.

 — Я тут дещо придумав, — раптом каже він.  — У мене є один знайомий… Можливо, виберемось завтра до нього в гості. Думаю, він зможе щось про тебе дізнатися…

 — Він екстрасенс? — запитую я. 

 — Хм, про екстрасенсів я щось не подумав… Але залишимо їх на чорний день… Мій друг володіє даром гіпнозу. Можливо, йому вдасться дещо витягнути з твоєї голови…