2. Жертва чи підозрювана?

 — І ви нічого не згадали? — жінка в поліцейській формі дивилася на мене незворушними сірими очима. З її погляду неможливо було розібрати нічого — вона з однаковим успіхом могла думати, що я жертва злочину, і що я — сама злочинниця, яка прикидається, що в неї втрата пам’яті, аби замести сліди…

 — Іноді мені здається, що я от-от згадаю, — винувато промовила я. — Але тоді в мене починає боліти голова. Прямо-таки дикий біль, який неможливо витримати. Мені одразу колють знеболююче. Лікар каже, що це якийсь судинний спазм…

 — Хм, — вона поглянула на диктофон, який тримала в руці. — Дуже дивно…

 — Хіба вам не траплялися такі випадки раніше? Ну, не вам, так вашим колегам… — я подумала, що вона надто молода і недосвідчена. Може, взагалі якась стажерка. Якщо у поліції бувають стажери…

 — Бували випадки амнезії, спричинені певними травмуючими подіями, — відчеканила Марія ( як вона відрекомендувалася мені при знайомстві). — Люди не могли згадати, що з ними трапилося в той чи інший день. Згодом ці часткові провали в пам’яті або минали, або так і лишалися назавжди. Але я не бачила ще жодної людини, яка забула б усе, включно зі своїм ім’ям. Тільки в “мильних операх”...

Вона похитала головою, дивлячись на мене, її погляд промовляв: “Я тобі не вірю…”

 — Ви думаєте, я симулянтка? — спитала я.

 — Не хотілось би так думати… Ми розмістили скрізь оголошення для ваших рідних, описали одяг, у якому вас знайшли, ваш зріст,  вагу, колір очей та волосся, пломби на зубах. Шкода, що у вас немає ніяких особливих прикмет. Ну, там,  великих родимок, шрамів чи татуювання…

 — І що за фото  мого нинішнього обличчя мене ніхто не впізнає, — продовжила я за нею, мимоволі ледь торкаючись бинтів, що сповивали мою голову. — А відбитки пальців?

 — Їх немає в базі, — коротко промовила вона. — Мабуть, ви не міняли паспорт на біометричний і не потрапляли в поле зору правоохоронних органів.

 — І ніхто не звертався до поліції, розшукуючи зниклу жінку, схожу на мене?

Вона заперечно похитала головою.

 — Можете провести перевірку на детекторі брехні і пересвідчитися, що я дійсно нічого не пам’ятаю! — майже вигукнула я. 

 — В цьому поки що немає потреби, — сказала Марія. — Заспокойтесь, вас ні в чому поки що не звинувачують. Можливо, завтра знайдуться ваші рідні, колеги або знайомі…

 — А якщо я не мала рідних і близьких людей? 

 — Таке буває дуже рідко, — відповіла вона. — Щоправда, нинішнє суспільство значно байдужіше, ніж ще кілька десятиліть тому. Нас часто викликають до зачинених квартир, в яких жили літні люди. Сусіди телефонують у поліцію, лише відчувши неприємний запах. А до того вони й не помічають, що дідуся чи бабусю давно не видно…

 — Якщо я жила сама, то мене так само можуть не розшукувати, — сказала я, і з моїх вуст мимоволі зірвалося зітхання. 

 — Можливо, ви самі вже завтра усе згадаєте, — погляд Марії дещо пом’якшився. —  Ваш лікар сказав, що завтра з вами почне працювати його колега, психіатр.

“Ще краще, тепер мене вважають божевільною”, — подумала я, але нічого не сказала. Хтозна, раптом у мене і справді якесь психічне захворювання. Інакше чому я не пам’ятаю навіть власного імені? 

 — Цей спеціаліст має досвід роботи з людьми з посттравматичними розладами, — вона торкнулася моєї забинтованої руки. — Відпочивайте. Якщо будуть якісь новини, я обов’язково вам про все розповім. Але й ви, якщо щось пригадаєте, неодмінно повідомте медичний персонал, а вони зв’яжуться зі мною. 

 — Добре, — кивнула я.

Поліцейська підвелася зі стільця і вимкнула диктофон.

 — Ми обов’язково знайдемо того, хто це з вами зробив, — серйозно сказала вона…