Епілог

Три роки потому

І він стримав свою обіцянку.

Того дня, коли ми зібрали речі, усе почалося заново. Ми залишили старе життя позаду — без прощань, без пояснень, просто пішли вперед. І, як виявилося, саме це було правильним рішенням.

Спершу я дала собі час. Залишила роботу, пройшла лікування, дозволила собі вперше за довгі роки просто жити. Ми не планували нічого наперед, лише будували кожен день із нуля.

А через кілька місяців повернулися до Києва, але вже іншими. У наш новий будинок, з великим подвір’ям і садом, де завжди пахне яблуками й м’ятою. Саме такий дім ми колись уявляли, коли мріяли про спокій і про те, щоб колись тут сміялися наші діти.

І це сталося. Після тривалого лікування, після безлічі спроб я все ж змогла. Ми стали батьками. Наша донечка, маленька Анна, з’явилася на світ і перевернула його догори дриґом. Вона — диво, якого ми чекали роками.

Пологи були складні. Лікарі сказали, що більше я не зможу народити. Але це вже не боліло. Ми з Максимом знали, ще одна дитина обов’язково з’явиться в нашому житті. Можливо, не від крові, але від серця. Ми вирішили, що колись обов’язково візьмемо малюка з дитячого будинку. І подаруємо йому дім, як свого часу подарували один одному.

Тепер я сиджу на подвір’ї, тримаючи Анну на руках. Сонце повільно ховається за дахом, вітер колише гілки дерев, а в мені — спокій. Той, про який я колись лише мріяла. Я справді  відчуваю, що все справді на своїх місцях.

Назар, наш хрещений, дзвонить майже щотижня, допитуючись, коли ж я нарешті повернуся до роботи. І, мабуть, скоро так і буде — я скучила за тим шаленим ритмом, за людьми, за всім цим. Але не зараз. Зараз — час для нас.

Марта і Назар одружилися. Вона світилася від щастя на весіллі, а нещодавно сказала, що вони чекають дитину. Я щиро радію за них, за те, що у кожного з нас нарешті своя історія зі щасливим продовженням.

З Владом ми більше не бачилися. Він виїхав за кордон і, здається, теж знайшов своє місце. Марта якось згадувала про жінку поруч із ним і я була вдячна долі, що він теж зміг почати спочатку.

Батьки переїхали до Києва, і тепер часто навідуються до нас.

— Кохана, де ти? — лунає голос із будинку.

Максим виходить на подвір’я, усміхаючись. Його погляд — теплий, спокійний, рідний.
— Ходімо, вечеря вже готова, — каже він, забираючи Анну з моїх рук.

Я підводжуся, і він, як завжди, подає мені руку. Ми заходимо в дім — наш дім.
Місце, де кожен кут дихає теплом, де на полицях стоять наші світлини, а на обмальованих стінах — перші роботи нашої доньки.

І коли за нами тихо зачиняються двері, я усміхаюся. Бо знаю: усе, через що довелося пройти, — було не дарма.

Ось і закінчилася історія Максима і Аделіни, не простою ж вона була, але незважаючи на це закінчилася щасливо.

Буду дуже вдячна почитати ваші коментарі з думками і враженнями про цю книгу.

Дякую всім за те, що були зі мною)