Розділ 46

Дорога була майже порожня. Небо затягнулося м’яким, важким серпанком, а мокрий асфальт відбивав світло ліхтарів, немов калюжі пам’яті. Машина повільно котилася вперед, а думки все одно бігли швидше, ніж стрілка спідометра.

Я їхала від батьків, залишаючи позаду теплу, спокійну оселю, де вперше за довгий час почувалася захищеною. Але всередині вже визрівало рішення. Ще вночі, коли не могла заснути, я зробила те, що, можливо, змінить усе. Один порив, кілька кліків  і квитки були заброньовані.
Куди саме — знала лише я.

Я не хотіла думати, що це втеча. Ні. Швидше спроба почати все спочатку. Подалі від цього міста, де кожен куточок нагадував. Про біль, про втрату, про все те що було. Про себе минулу.
Можливо, саме час спробувати жити інакше — без тіні минулого, без невизначеності, без постійного «а що, якби?..».

Я спіймала себе на тому, що пальці знову шукають телефон, звичний рух, який давно став рефлексом. Але цього разу я не відкрила жодного чату. Ще не час, я не була готова до цього зараз.

Коли повернулася додому, у квартирі стояла дивна тиша — така, що змушує серце битися трохи голосніше. Вона ніби чекала на мене.
Я повільно відкрила валізу, почавши складати речі. Все, що могло б стати важливим усього кілька речей, кілька книг, документи. Решта залишиться тут, заберу пізніше.
Під час пакування думки не зупинялися ні на мить.

 «Почати спочатку» — як це взагалі робиться? Я вже пробувала, та всі спроби закінчувалися невдачею. Можливо, цього разу буде інакше. З чого починається нове життя? З квитка, який лежить на столі, ще не відкритий? З валізи, яку вже почала збирати? Або з того рішучого кроку, коли просто йдеш, залишаючи все знайоме позаду?

Може, все починається з прощення — пробачити себе за помилки, які постійно здавалися такими великими, і пробачити його, чи може я вже це зробила? Можливо, потрібно навчитися відпускати, щоб впустити щось нове.

Я глибоко вдихнула, відчуваючи, як серце стискається й водночас розправляється. Кожна деталь, кожна дрібниця ставала кроком у невідоме. І хоча страх ще сидів у грудях, було відчуття, що вже немає вороття назад.

Я глянула на аркуш, що лежав на столі. На ньому — роздруковане бронювання. Я швидко перевернула аркуш на інший бік, ніби хотіла приховати його навіть від самої себе.

Ні, зараз не час думати про це.
Зараз головне — не передумати.

Я глибоко вдихнула, застібнула блискавку валізи і підійшла до вікна. Київ рухався своїм звичним ритмом, але для мене він сьогодні закінчувався.
Це місто стало тісним, мов стара шкіра, що вже не пасує.
Треба їхати. Просто поїхати.

Сівши в машину, я рушила. Через кілька хвилин зупинилася біля великої будівлі. Мій час закінчився — настав момент, коли доведеться виголосити свій вердикт. Вперше відчувала себе суддею, від якої залежить доля.

Зайшовши всередину, я одразу попрямувала до потрібного кабінету. Я була тут лише раз, але шлях пам’ятала добре. Біля входу мене зустріла помічниця.

— Добрий день, — привіталася вона, явно не розуміючи, хто я і що тут роблю.
— Я до Максима, — коротко відповіла я.
— Дивно, у нього сьогодні немає ніяких зустрічей, і він просив, щоб його не турбували, тому я не можу вас пропустити.
— Повідомте йому,  він мене впустить.
— Але…
— Аделіна Вербицька прийшла, скажіть, — дивилася я на неї поглядом, який не залишав шансів на заперечення.

Неохоче, але вона зробила те, що я попросила. Почувши ствердну відповідь, я відчинила двері й ступила до кабінету.

— Ліно?.. — він одразу відірвався від ноутбука, здивовано звівши брови. — Що ти тут робиш? Чому не подзвонила?

— Прийшла поговорити, — відповіла я, намагаючись говорити впевнено, хоч усередині все стискалося від хвилювання.

— Так, звісно. Сідай, — кивнув він, вказуючи на стілець навпроти.

Його обличчя залишалося серйозним. У погляді — настороженість, ніби він уже здогадувався, про що піде мова. Я повільно сіла, кілька разів глибоко вдихнула, збираючись із думками.

— Я… майже не спала цієї ночі, — почала я. — Думала про все: про минуле, про сьогодення, про майбутнє… І, здається, нарешті вирішила.

Він уважно слухав, не перебиваючи, лише дивився, вловлюючи кожне слово.

— Я зрозуміла, що більше не хочу «починати спочатку». Я вже пробувала і в мене не вийшло. — Я зробила коротку паузу. — Я хочу продовжити те життя, яке маю зараз, але вже по-іншому. Без страху. Без постійних спогадів, що тягнуть униз.

Я обережно дістала з сумки конверт і поклала його на стіл перед собою.
— Я вирішила поїхати. Не знаю на скільки — можливо, на місяць, можливо, на рік. А, може, й назавжди. Хочу побути там, де ніщо не нагадуватиме про те, що було. Хочу просто навчитися дихати знову, — я гірко всміхнулася. — Піду до психолога, почну лікування… може, колись у мене навіть вийде стати матір’ю.

Я відвела погляд у вікно, на мить здалося, що якщо подивлюся на нього зараз, можу зламатися.

— Ти молодець, — тихо сказав Максим після короткої паузи. — Це… правильно.

Його голос був рівним, але в ньому відчувалася туга. Коли я нарешті зважилася глянути на нього, побачила біль, який він намагався приховати за спокійною усмішкою.

Я перевела погляд на квиток, що лежав на столі. Потім — повільно, без вагань дістала з сумки ще один, точно такий самий, поклавши його поруч.

— Якщо ти готовий пройти цей шлях зі мною, він твій, — сказала я, підсунувши квиток ближче до нього. — Мої речі вже зібрані. Літак сьогодні ввечері, у тебе ще є трохи часу, щоб вирішити.

Він мовчав. Погляд то падав на квиток, то знову повертався до мене. Здавалося, ніби він ніяк не міг повірити в те, що я щойно сказала.

І лише тиша між нами гучно відлунювала словами, про які ми вже давно знаємо.

Максим різко підвівся, ніби більше не міг витримати цього напруженого спокою. Він обійшов стіл і зупинився просто переді мною. Його погляд був такий, що я на мить забула, як дихати.