Розділ 45

Наступного ранку я прокинулася від тиші. Не тієї спокійної, затишної, а гнітючої, важкої, що ніби тисне на груди. Сонце вже давно піднялося, але кімната здавалася похмурою. Вчорашні події ще стояли перед очима — його погляд, дотик, слова. І те, як він пішов.

Я довго просто лежала, намагаючись зібрати думки докупи. Усередині було дивне відчуття, ніби частину мене хтось забрав, а натомість залишив порожнечу. Але водночас я відчувала дивний спокій. Можливо, тому що нарешті все стало на свої місця — без ілюзій, без спроб втекти від правди.

Хотілося просто жити далі. Не аналізувати, не згадувати, не будувати планів. Лише зробити перший крок, хоч якийсь, аби не стояти на місці.

Я лежала ще кілька хвилин, а потім різко підвелася. Без жодних вагань. Мабуть, уперше за довгий час я чітко знала, що маю зробити. Пора поговорити з батьками. Пора поставити крапку — не лише у весіллі, а й у тому житті, яке більше не моє.

Зібралася швидко. Звичні рухи допомагали не думати: душ, легкий макіяж, проста сукня. Зробила кілька ковтків кави, яку приготувала на швидкоруч, і вже за пів години була в дорозі. Сьогодні було досить прохолодно, але повітря свіже, наповнене запахом дощу. Ця прохолода допомагала заспокоїтися, впорядкувати думки.

Дорога до батьківського дому здавалася коротшою, ніж завжди. Мабуть, тому що я весь час повторювала в голові, що скажу. Як почну розмову. Як поясню все спокійно і без сліз.

Коли машина зупинилася біля знайомого подвір’я, я кілька хвилин просто сиділа, стискаючи кермо. Серце билося швидше, долоні трохи тремтіли. Все ж, глибоко вдихнувши, я відчинила дверцята й повільно піднялася сходами на потрібний поверх.

Постукала. Двері відчинилися майже одразу, і з них визирнула мама.
— Доню?.. — у її голосі змішалися подив і радість. — Коли ти встигла приїхати? І навіщо? Ми ж із батьком якраз планували збирати речі, щоб їхати до вас, через кілька днів ж весілля… Щось сталося? — її обличчя миттєво сповнилося тривогою.

— Я знаю, — відповіла я, намагаючись усміхнутися, але голос зрадницьки тремтів. — Нам потрібно поговорити.

Мама на мить завмерла, уважно вдивляючись у мене, ніби намагаючись прочитати відповідь у моїх очах. Потім тихо відійшла від дверей, впускаючи мене всередину.

— Хто там? — почувся голос тата з кімнати. За мить він вийшов у коридор і, побачивши мене, здивовано зупинився. — Аделіно? Що ти тут робиш?

— Приїхала… дещо розповісти, — тихо промовила я, уникаючи його погляду.

Він подивився на мене уважно, наче все вже зрозумів, і важко зітхнув.
— Як я бачу, це не щось хороше, — сказав без запитання, радше як твердження.

Я лише ледь кивнула у відповідь.

— Проходь на кухню, доню, — м’яко промовила мама. — Зроблю тобі чаю.

Ми мовчки пройшли в кухню. Там пахло свіжою випічкою й кавою — усе було так по-домашньому знайомо, але мені чомусь стало важко дихати. Я сіла за стіл, сплівши пальці докупи, щоб не було видно, як тремтять руки.

Мама поставила переді мною чашку й сіла навпроти, батько стояв, спершися об спинку стільця. Обоє чекали. І я зрозуміла, що відкладати більше не можна.

— Я пішла від Влада, тож весілля не буде… — промовила я, голос трохи тремтів. — Мені шкода, знаю, як ви чекали цього і як хотіли…

Мама протяжно зітхнула, притиснувши руки до обличчя. Очі її блищали від сліз, але вона намагалася стримати емоції. Тато залишався стояти, мовчки дивлячись у вікно, стиснувши кулаки. Його мовчання було ще більш гнітючим, ніж слова.

— Як це…? — нарешті промовила мама, намагаючись знайти рівновагу в голосі. — Що сталося?

Я глибоко вдихнула, намагаючись впорядкувати думки, хоча серце билося шалено.
— Я зрозуміла, що не готова виходити за нього, — тихо сказала я. — Я намагалася переконати себе, що це просто хвилювання перед весіллям, що, мовляв, усі трохи сумніваються перед таким кроком. Але… я не можу так. Не можу обманювати ні себе, ні його. Не можу змушувати себе бути щасливою, коли я так далеко від цього…

Мама опустила руки й, не відводячи погляду, сказала:
— Доню… ти точно впевнена в своєму виборі? Ти не пошкодуєш про це?

Тато повільно обернувся, його обличчя залишалося напруженим, але в голосі з’явилася теплота:
— Якщо вона так вирішила, значить, впевнена. Не дави на неї. Нам залишається тільки прийняти це.

Я кивнула, стримуючи сльози.
— Дякую… — тихо промовила. — Я боялася, що ви розсердитеся, що будете мене осуджувати…

— Ми твої батьки, — сказав батько з твердістю, але з ноткою ніжності. — Одного разу ми вже припустилися помилки, не підтримавши тебе. Більше такого не буде. Ми будемо поруч, щоб не сталося.

Я мовчки сиділа, відчуваючи, як камінь із серця поволі падає. Незважаючи на весь біль останніх місяців і втрату уявного майбутнього, тепер я знала: я зробила правильний вибір. І навіть якщо світ навколо здавався порожнім, у мене залишалася найголовніше — моя сім’я, яка прийме мене такою, якою я є, і підтримає у будь-якій ситуації.

Тиша на якийсь час заповнила кімнату. Мама тихо сіла поруч і обійняла мене за плечі, а тато торкнувся моєї руки. Я відчула тепло і спокій, які дозволяли вперше за довгий час видихнути вільно. У цьому моменті я зрозуміла, що хоч би що відбувалося далі, я вже не сама.

Ми так і просиділи до вечора — за чаєм, розмовами, спогадами, дрібними побутовими темами, що дивним чином здавалися важливими. Було спокійно, навіть тепло. Мама час від часу торкалася моєї руки, наче боялася, що я зникну знову, а тато розповідав якісь новини, хоч і намагався не видаватися надто серйозним. Усе це мало вигляд тихого примирення — не з кимось, а з самим життям.

Коли стемніло, я вже збиралася повертатися додому. Але мама наполягла, щоб я залишилася:
— Куди ти поїдеш зараз, Адо? Уже пізно. Залишайся, дорога далека, а ти й так сьогодні втомлена.

Її голос був лагідним, турботливим. Я не стала сперечатися. Мабуть, і справді вперше за довгий час хотілося просто залишитися десь, де спокійно.