Розділ 44

Після вечері ми перемістилися у вітальню, розмова тривала, і з кожною хвилиною ставала дедалі відвертішою. Максим, ніби зважившись, розповів мені всю правду про свій шлюб. Його слова змушували мене завмерти — усе, що я колись думала про його життя після мене, виявилося зовсім не таким, як уявляла.

Було дивно все це чути. Частина мене співчувала йому, інша — боліла від того, що стільки років ми обоє жили, тікаючи від себе. Були такими нещасними, намагаючись переконати себе у протилежному.

Ми ще довго говорили, я вирішила розповісти йому, що нарешті помирилася з батьками, що цей крок дав мені якесь внутрішнє полегшення. Але, згадавши про них, усередині знову стиснулося — я ж досі не повідомила їм, що весілля скасовано. Вони, напевно, досі живуть у переконанні, що все йде за планом.

Я мовчки дивилася в одну точку, намагаючись уявити, як проходитиме ця розмова. Максим помітив, що я віддалилася думками, і нахилився трохи вперед.

— Все гаразд? — тихо, майже пошепки, спитав він, уважно дивлячись мені в очі.

— Завтра потрібно поговорити з батьками, — відповіла я, відчувши, як легкий клубок тривоги стискає горло. — Думаю, як краще це зробити. Це буде непросто...

Він кивнув, якийсь час мовчав, а потім тихо промовив:

— Якщо хочеш, я можу поїхати з тобою. Просто, щоб ти не була одна.

Я поглянула на нього — щиро, без удаваної мужності, він просто хотів підтримати. І, можливо, вперше за довгий час, мені стало трохи спокійніше.

— Ні, я повинна зробити це сама. Та й зрештою… як я поясню їм, хто ти? Коли навіть сама не знаю, — відповіла я задумливо. — І справді, хто ми один одному? Що між нами? І що буде далі?.. — нарешті зізналася у всіх запитаннях, які не давали мені спокою.

Він мовчав кілька секунд, просто дивився на мене  — спокійно, уважно, ніби намагаючись знайти правильні слова. Потім повільно взяв мене за руки. Його долоні були теплі, і від цього дотику все напруження в мені трохи спало.

— Ліно, я не відмовляюся від своїх колишніх дій і слів, — почав він тихо. — Знаю, я зробив багато помилок. Великих помилок. І дуже про це шкодую. Якщо ти скажеш, що хочеш, аби я пішов і більше ніколи не з’являвся у твоєму житті — я зроблю це. Бо ти заслуговуєш лише на найкраще.
Але… я скажу ще раз: я досі кохаю тебе. І якщо ти дозволиш, я зроблю все, щоб виправити минуле. Щоб ми знову стали щасливими. Щоб створили ту сім’ю, про яку колись мріяли. Поїдемо всюди, куди ти хотіла. Житимемо в гарному будинку, з великим подвір’ям і садом, де будуть…

— Бігати наші діти, — закінчила я замість нього. Він не наважився вимовити ці слова, а я ледь стримала тремтіння в голосі. — Ти хотів дітей. І я теж. Але… тепер шанс на це мізерний. І я не знаю, чи зможу наважитися ще раз пройти через той біль.

Ми сиділи мовчки. Я дивилася йому просто в очі, намагаючись знайти там відповідь. — У нас не буде того життя, про яке ми колись мріяли, — прошепотіла я. — Все змінилося.
Чи готовий ти до цього? До такого життя зі мною? Чи справді воно тобі потрібне?

Він повільно вдихнув і подивився на мене з тією впевненістю, якої мені зараз так бракувало.

— Я вже втратив надто багато часу, який міг провести з тобою, — сказав він тихо, але твердо. — І це було нестерпно. Я мав усе, чого, здавалось, можна хотіти — але не мав тебе. І це життя не приносило мені ні радості, ні сенсу.
Він нахилився ще ближче. — Ці два вечори з тобою стали для мене ціннішими, ніж усі минулі роки. Я б віддав усе, аби цей час не закінчувався… бо якщо ти підеш знову, я не знаю, як житиму далі.

Його голос затремтів, хоч він і намагався залишатися стриманим.
— Ти потрібна мені. Не зважаючи ні на що. Не через почуття провини, а просто тому, що без тебе все втрачає сенс.

Він зітхнув, а потім додав майже пошепки:

— Але я прийму будь-яке твоє рішення. Головне, щоб ти нарешті була щасливою. Навіть якщо це буде не зі мною.

Я мовчала. Його слова здавалися нереальними — такими, яких я так довго мріяла почути, але вже не вірила, що колись знову почую. У грудях стискало, а серце билося нерівно, немов намагаючись вирватися.

Між нами зависла тиша, тиша, що не тиснула, а дихала разом із нами. Максим не наближався, не торкався, просто сидів поруч і дивився так, ніби боявся будь-яким рухом зруйнувати цю мить.

Я повільно підвелася, відійшовши до вікна. Ніч опустилася на місто, вогні ліхтарів мерехтіли на вологому асфальті. Я дивилася вниз і думала, як дивно все склалося: колись я тікала від цього почуття, вважаючи, що минуле має залишитися позаду. А тепер воно саме стояло переді мною — живе, справжнє, і дивилося мені прямо в душу.

— Ти навіть не уявляєш, як мені страшно, — прошепотіла я, не відводячи погляду від вікна. — Я не хочу знову втратити себе. Не хочу знову переживати біль.

— Я знаю, — тихо відповів він. Його голос був спокійним, майже шепітним. — Але я не хочу, щоб ти йшла знову. Якщо тобі потрібен час — я дам його. Якщо відстань — я витримаю.

Я повільно обернулася до нього. Його очі світилися тією самою теплотою, яку я колись любила. І зараз, дивлячись на нього, я зрозуміла: у мені ще жевріє надія. Маленька, крихка, але справжня.

— Добре, — нарешті сказала я. — Мені таки потрібен час. Коли я буду готова, то скажу тобі.

Він лише кивнув. Без слів. Підійшов ближче, торкнувся моєї руки — обережно, ніби боявся, що я розтану. Ми ще трохи сиділи поруч, не говорячи ні слова. Мовчання між нами вже не було порожнім, воно стало теплим, наповненим. У ньому було прощення, страх, спогади, і, можливо,  початок чогось нового.

Ми ще кілька хвилин сиділи мовчки. Потім він тихо підвівся.
— Уже пізно… Я, мабуть, піду, — сказав спокійно, але в його голосі вчувалася ледь помітна нотка суму.

Я кивнула.
— Так, мабуть, варто, — відповіла я, хоча частинка мене хотіла, щоб він залишився ще бодай на кілька хвилин. Але я розуміла, що потрібно дати собі час побути самій, щоб подумати.