Розділ 43

Ранок зустрів мене м’яким сонячним світлом, що пробивався крізь напівзасунуті штори. Я прокинулася першою. Деякий час просто лежала, дослухаючись до рівного, спокійного дихання Максима поруч. Він спав, ніби нічого не сталося, а для мене все змінилося. Після вчорашнього поцілунку ми більше не говорили. Продовжили сидіти на дивані, і я невдовзі заснула, загубившись у відчутті його присутності.

Тепер я обережно повернула голову, вдивляючись у його обличчя. Таке знайоме, рідне, і водночас ніби зовсім нове. Мені хотілося доторкнутися, провести пальцями по його щоках, але я боялася розбудити — боялася зруйнувати цю крихку мить.

Замість цього я тихо зітхнула й заплющила очі, намагаючись впоратися з потоком думок. Що тепер? Що все це означає? Чи зможу я повернутися назад, якщо так довго переконувала себе, що цього ніколи не станеться?

Вирішивши не думати про це зараз, я акуратно вислизнула з його обіймів і тихо піднялася, попрямувавши до ванної. Душ освіжив мене і трохи повернув до реальності, хоч серце ще не переставало битися швидко.

Вийшовши з ванної, я відчула запах свіжої кави, що доносився з кухні. Попрямувала туди без зайвих роздумів і застала Максима, який щось шукав у шафках. Кожен його рух був зосереджений, але водночас спокійний, він навіть прибрав наслідки моєї вчорашньої необережності. Підлога була чистою, уламків від чашки не залишилося.

– Добрий ранок, – промовила я, заходячи на кухню та сідаючи на стілець. Сонце тільки пробивалося крізь штори, і його світло лагідно лягало на стіл, але всередині мене було ще холодно.

– У тебе хоч щось є в цій кухні? – продовжував, не відриваючи погляду від шухлядок, Максим, тихо переглядаючи все на свій розсуд.

– Я не жила тут довгий час, – повільно промовила я, роздумуючи, – та й раніше не була сильною господинею. Так що… що саме тобі потрібно?

Він обернувся до мене, і його очі спитали більше, ніж слова могли передати.

– Для початку цукор, – промовив він тихо, але так, що я відчула всю серйозність його тону, і відійшов від кухонного стола, напевно, щоб дати мені можливість витягнути його.

– Що ж… мушу тебе розчарувати, – взявши до рук свою чашку кави та спершись бедром на стіл, почала я, відчуваючи невелику, але приємну напругу від того, що він тут. – Його в мене немає.

Він здивовано підняв брови:

– Як це? – запитав, голос трохи тремтів. Я досі пам’ятала, що він п’є, каву з цукром.

– Він мені не потрібен, – спокійно відповіла я, зробивши ковток кави, – тому й немає.

Максим лише розчаровано кивнув, мені стало трохи ніяково, бо розуміла сьогоднішня кава не задовільнить його.

– Я замовив сніданок, поки ти була в душі, – промовив він спокійно, взявши свою чашку, зробив ковток і одразу ж скривився. – Скоро його мають привезти.

– Я не хочу їсти, – відповіла я, намагаючись відкинути думку про голод, – тож не потрібно було.

– Коли ти востаннє нормально харчувалася? – Він підійшов ближче, хвилювання у його голосі ставало все відчутніше. – Ти виглядаєш знесиленою. Тобі потрібна енергія.

Я не знала, як реагувати. Його турбота з одного боку гріла, а з іншого… збивала з пантелику. Мені хотілося заперечити, відштовхнути, але голос тремтів, і слова застрягли десь у горлі.

– Максиме… для чого це? – нарешті спитала я, ледве стримуючи себе. – Що буде далі? Хто ми один для одного?

Він замовк, дивлячись на мене, і я бачила в його погляді стільки щирості, що серце билося швидше. Відповіді ще не було, але його присутність, його турбота і такий звичний спокій поруч уже говорили більше, ніж будь-які слова.

Нашу тишу перервав звук дзвінка у двері — кур’єр із доставкою. Максим підвівся, швидко розрахувався й повернувся з пакетом, ніби нічого не сталося, зосереджено розкладаючи все по тарілках.
— Їж, — лише сказав він м’яко, без тиску, але відмовитися він не дозволив би.

Я не мала сил сперечатися. Їжа майже не мала смаку, але він сидів навпроти, щось спокійно питав — про дрібниці, про роботу. І ця простота його голосу, це звичайне «тут і зараз» було кращим за будь-яку підтримку.

Коли ми закінчили, він прибрав зі столу, обернувся до мене й тихо промовив:
— Я маю їхати, але повернуся ввечері. Добре?

Я лише кивнула.
Він зупинився біля дверей, ненадовго затримавши погляд — ніби хотів щось додати, але не знайшов слів. Потім просто ледь помітно усміхнувся і вийшов.

У квартирі стало тихо. Лише запах кави й відлуння його кроків у коридорі ще нагадували, що він був тут.

Я не знала, чим себе зайняти. Працювати зовсім не хотілося, тому просто взяла до рук першу-ліпшу книгу — нарешті в мене був час спокійно почитати. Сторінки допомагали відволіктися, хоча думки все одно тікали в інший бік.
Згодом зателефонувала Марта — ми трохи поговорили, переважно про буденні речі. Тему Влада й весілля вона не зачіпала, і за це я була їй вдячна. Після розмови написала Назарові: повідомивши, що зовсім скоро повернуся до роботи. Без справ я довго не могла — потрібна була своїм клієнтам, та й робота завжди рятувала мене від надмірних роздумів.

Після обіду вирішила зібратися та вийти на вулицю, трохи прогулятися, подихати свіжим повітрям і заодно купити продукти. Місто здавалося спокійнішим, ніж зазвичай. Може, то я сама стала спокійнішою. З кожним кроком ставало легше дихати, думки прояснювалися, а серце вже не стискалося від безвиході.

Повернувшись додому, вирішила приготувати вечерю. Не була певна, чи приїде Максим, але чомусь дуже хотілося, щоб він з’явився.
Розумом я ще намагалася переконати себе, що не варто — що не готова впускати його знову у своє життя. Але серце, як завжди, жило за своїми правилами.

Коли страва була готова, я швидко прийняла душ і вдягнула свою улюблену атласну піжаму темно-синього кольору. Годинник показував уже восьму, але його все ще не було. Я намагалася не зациклюватися, знову взяла до рук книгу, роблячи вигляд, що мені байдуже. Але всередині росло тихе очікування.