Розділ 42

Приїхавши, я повільно відчинила двері квартири. Валізи лишила просто у коридорі — навіть не було сили занести їх у кімнату чи розкласти. Усе виглядало так, ніби я повернулася додому після довгої подорожі, але відчуття дому не було. Лише стіни, які мовчки зустрічали мене.

Годинник уже давно пробив за північ, десь на обрії починався новий ранок. Та для мене це не мало значення — я не відчувала ні часу, ні потреби щось робити. Знявши одяг, просто впала на ліжко. Скрутилася калачиком, дивлячись у холодну стіну. Сліз більше не залишилося, вони витекли ще в дорозі. Сил теж не було.

Мій розум марно шукав відповіді: що робити далі? Як жити? Чи є ще якийсь шлях? Та відповіді не було. Усе, що здавалося сенсом, розсипалося за одну ніч, мов тонкий попіл.

Я навіть не помітила, як заснула — просто провалилася у темряву. Прокинулася вже від сонячного світла, що пробивалося крізь фіранки й різало очі. Потягнулася до телефону, щоб глянути на час — виявилося, я проспала аж до обіду.

Екран показував безліч пропущених дзвінків і непрочитаних повідомлень. Імена, цифри, слова — усе зливалося у єдину сіру пляму. Я не мала сил ні читати, ні відповідати. Вимкнувши телефон, відсунула його якомога далі від себе, ніби він був чужим.

Я лежала. Лежала й дивилася у стелю, не відчуваючи ані голоду, ані бажання піднятися. Час розтікався, розчинявся, а я залишалася в цій порожнечі, мов у скляній кулі. Не знаю, скільки так пролежала. Коли нарешті поглянула у вікно, на вулиці вже встигло стемніти.

По квартирі раптом рознісся звук дверного дзвінка. Я здригнулася, притиснувши ковдру ближче до себе. Відчиняти не хотіла — нікого бачити, ні на що відповідати, не пояснювати і не виправдовуватися. Хотілося, щоб усі просто забули про мене. Але дзвінок лунав знову і знову, доповнений настирливим стуком у двері. Від цього звуку в голові ще дужче гуло.

Зрештою, майже силоміць змусивши себе піднятися, я попленталася до дверей. Серце билося, наче відчувало біду. Коли я прочинила, на порозі стояла Марта. І саме її я боялася бачити найбільше.

— Ну нарешті! — вигукнула вона, але, побачивши мій вигляд, одразу змінила тон. — Адо… — її голос зірвався на шепіт.

Я знала, що виглядаю жахливо: розпатлане волосся, опухлі від сліз очі, зім’ятий одяг. І хоч я не дивилася на себе у дзеркало, все це було очевидним.

— Адо, що сталося? — Марта зайшла в квартиру без дозволу, прямуючи на кухню. По дорозі вмикала світло в кожній кімнаті, наче намагалася вигнати темряву, в якій я ховалася. Я мимоволі пішла за нею.

— Ти, напевне, ненавидиш мене, — хрипло, майже пошепки, видушила я з себе. — Мені шкода, що все так вийшло. Я не хотіла чинити так із Владом… але більше не могла.

— Я не ненавиджу тебе, — відповіла вона різко, але в голосі тремтіла образа. — Але я дуже злюся. На тебе, на себе… на все. Злюся, бо ти нічого мені не розповідала. Ти ж завжди переконувала мене, що в тебе все добре! А я вірила… вірила, що ти щаслива. І ось тепер… — вона затнулася, стискаючи руки в кулаки. — Тепер я дізнаюся від Влада, що ти скасувала весілля і просто пішла.

— Вибач… — це все, що я змогла вимовити. Слова застрягали в горлі, кожне з них звучало жалюгідно й безсило.

— Аделіно, прошу… скажи мені, що сталося. Що з тобою? — голос Марті зламався, в її очах блиснули сльози.

Я опустила погляд, не витримуючи її погляду.
— Марто, я не хочу зараз говорити. Я сама не знаю, що сказати… Дай мені трохи часу. Я… я прийду до тями, і ми обов’язково все обговоримо. Добре?

Вона рішуче похитала головою.
— Я не можу залишити тебе отакою. Ти виглядаєш… жахливо, Адо.

— Марто, прошу… — мій голос зірвався на благальний шепіт. — Зараз я не можу. Просто не можу.

— Але…— хотіла заперечити вона.

—Будь ласка— додала я.

— Пообіцяй, що будеш мені постійно писати. Я хвилююся за тебе, — її голос став м’якшим, теплішим, ніж щойно.

Я глянула на Марту, на її очі, повні тривоги й неприхованої турботи.
— Гаразд, — кивнула я, ледве чутно. Насправді я просто хотіла залишитися на самоті, щоб хоч трохи перевести подих.

Марта підійшла ближче й швидко, але міцно обняла мене. У цьому короткому жесті було більше, ніж у багатьох словах — розуміння, підтримка, хоч і образа.
— Добре, — прошепотіла вона мені на вухо. — Тоді я піду. Але ти не зникнеш від мене, чуєш?

Я лише кивнула, відчуваючи, як у грудях стискається від вдячності.
— Дякую, Марто… — видихнула я.

Вона обережно відійшла й, не озираючись, вийшла з квартири, тихо зачинивши за собою двері. Я ще кілька секунд стояла нерухомо, вслухаючись у тишу, яка повернулася до моєї оселі.

Вирішивши хоч трохи відволіктися, я стала заварювати собі чай. Обережно засипала в чашку кілька ложок ароматного листя, залила окропом і відставила набік, щоб настоявся й трохи охолов. У кухні пахло м’ятою та жасмином, запах на мить заспокоїв мої нерви.

Я підійшла до вікна. Знизу долинали глухі звуки машин, які повільно роз’їжджалися нічними вулицями. Ліхтарі відкидали м’які золоті плями на мокрий асфальт, і я ловила себе на думці, що могла б стояти тут вічно — дивитися на чуже життя, яке текло, наче мене й не існувало.

Задивившись, я зовсім забула про чай. Лише коли запах став слабшим, згадала і підійшла до столу. Чашка вже була не гарячою, тільки злегка теплою. Я взяла її в руки, відчула це приємне тепло — й тут різкий звук дверного дзвінка змусив мене здригнутися.

Я так перелякалася, що пальці самі розтиснулися.
— Чорт… — вирвалося з мене, коли чашка з глухим стуком вдарилася об підлогу, розлетівшись на гострі уламки.
— Ну чому знову щось розбивається? — прошепотіла я, і в ту ж мить очі налилися сльозами.

Я дивилася на розсипані осколки й відчувала, ніби сама така ж: розбита, розкидана по шматках, і вже не скласти докупи.

Залишивши все як є, я витерла сльози рукавом і попрямувала до дверей. Хтось так і не переставав настирливо дзвонити й стукати, ніби не збирався відступати. Моє серце калатало швидше, бо я зовсім не знала, кого зараз побачу за цими дверима.