Розділ 41

Минуло вже більше тижня.
Я намагалася жити так, ніби нічого не сталося. Вдягала усмішку, коли цього вимагала ситуація, працювала, спілкувалася з близькими так, наче в мені не було й тіні сумніву. З боку, мабуть, усе виглядало ідеально. Але під цією зовнішньою впевненістю приховувалася щоденна виснажлива боротьба.

Щоранку я змушувала себе підніматися з ліжка й повторювала: “Ти мусиш бути сильною. Ще трохи — і все стане на свої місця.”  І справді, вдень я трималася. Та коли у вечері закривала двері, будинок знову огортався тишею, і тоді вся моя сила сипалася, наче пісок крізь пальці. Я залишалася сам-на-сам із думками, від яких неможливо було втекти.

Влад повернувся два дні тому. Ми поговорили, і, здавалось, нарешті знайшли спільну мову. Між нами більше не було гострих образ чи холодної напруги. Він кілька разів перепитував, чи справді зі мною все добре, та в його очах я бачила сумнів. А я лише кивала і вперто мовчала, бо правду не наважувалася вимовити навіть для себе: мій світ уже давно тріщав по швах.

До весілля залишався всього тиждень. Я намагалася переконати себе, що з часом усе стане на свої місця, що потрібно лише трохи витримки. Майже все вже було готово, лишалися дрібниці. Сьогодні повинна була приїхати мама Влада — познайомитися ближче й обговорити останні нюанси.

А я ловила себе на думці, що все більше граю роль нареченої, а не живу нею.

Ближче до вечора Світлана вже закінчила готувати вечерю й почала накривати на стіл. Я вирішила спуститися й допомогти їй — не тому, що було потрібно, а радше щоб зайняти руки й відволікти голову. Працювати не хотілося, думки весь час намагалися прорватися назовні, і я шукала будь-який спосіб заглушити їх.

Майже за двадцять хвилин усе було готово. Я якраз поправляла серветки на столі, коли почула, як клацнув замок у вхідних дверях. У будинок увійшли Влад з мамою, Антоніною Віталіївною. Він зустрів її в аеропорту й привіз додому.

Ми ніколи не були близько знайомі, і ця зустріч стала для мене першою по-справжньому особистою. Коли вона зайшла до вітальні, наші погляди перетнулися. Її обличчя мало спокійний, трохи втомлений вираз, але в очах відчувалася уважність — така, від якої не втечеш.

Ми привіталися тепло, але без зайвих сентиментів. Обмінялися кількома звичними фразами: як дорога, як справи, чи все гаразд. Зовні все виглядало абсолютно звично, але я відчувала, як усередині наростає невидима напруга — наче це не проста вечеря, а перевірка, яку я маю пройти.

Зрештою ми сіли за стіл. Атмосфера була зовні спокійною: на тарілках парувала вечеря, Світлана принесла кілька страв, і розмова поволі зав’язалася. Та я відчувала, що кожне слово може стати новим випробуванням.

— Як твоя робота, Аделіно? — запитала Антоніна Віталіївна, обережно усміхаючись. — Влад часто розповідає, що ти постійно багато працюєш. Можливо, варто трохи зменшити навантаження?

Її слова звучали майже турботливо, але в інтонації ховалася нотка невдоволення. Я це відчула одразу.

— Я звикла до такої кількості роботи, — спокійно відповіла я. — Тож жодних проблем у цьому немає.

— У мене зараз теж багато справ, проєкт забирає купу часу, — втрутився Влад, навіть не давши мені до кінця видихнути. — Я розповідав тобі про це, мамо. Тож щоб Аделіні не було нудно самій, вона теж працює.

Мене обдало хвилею обурення. Невже він справді думає, що я працюю лише від нудьги? Що мої зусилля — це просто спосіб убити час? Але я проковтнула цю образу, змусивши себе промовчати, аби не псувати вечір ще більше.

— Ну, нічого, — з тією ж поблажливою усмішкою додала його мати. — Після весілля, я впевнена, роботи стане менше. Та й узагалі, Аделіно, тобі вже не доведеться так працювати. У вас буде сім’я, тож доведеться більше дбати про сімейне вогнище.

Її голос звучав м’яко, але тон був твердий, майже як настанова.

— Так, я згоден, — поспішив підтримати її Влад. — Як тільки закінчиться цей проєкт, я планував відвезти Аделіну кудись на море. Візьмемо відпустку, влаштуємо медовий місяць.

Я завмерла, ледь втримавши ложку в руках.

— Чому я про це чую вперше? — тихо, але з очевидною напругою запитала я. — Хіба це не те, що ми мали б вирішувати разом?

— Я не думав, що ти будеш проти, люба, — м’яко відповів він, намагаючись згладити ситуацію. Та його «не думав» тільки додало вогню. Усередині щось стиснулося ще більше.

Я вдихнула й видихнула, намагаючись тримати себе в руках.

— Ми обговоримо це питання пізніше, — промовила я нарешті, відчуваючи, як за столом наростає напруга. — А щодо моєї роботи… Я не збираюся її припиняти.

Повітря в кімнаті ніби стало густішим. Антоніна Віталіївна відклала виделку, на її обличчі промайнула швидкоплинна тінь здивування. Влад теж мовчав, і ця коротка пауза важила більше, ніж будь-які слова.

— Навіщо тобі робота, якщо ти постійно будеш зайнята, — з докором промовила Антоніна Віталіївна. — Хто ж дбатиме про сім’ю? Світлана ж не може весь час дивитися за будинком.

Я вже відкрила рота, аби відповісти, але її наступні слова наче вибили ґрунт з-під ніг:

— Зрештою, я впевнена, що скоро у вас з’являться діти. Тоді вже й мови не буде про роботу. Ви ж не затягуйте з цим, — вона перевела погляд на Влада. — Тобі ж не двадцять, пора вже. Я ж знаю, як сильно ти хочеш дітей. Та й я би швидше хотіла онука чи онучку…

Її слова вдарили, наче відро крижаної води. Серце зупинилося на мить. Невже він їй нічого не сказав?

— Мамо… — почав Влад, глянувши на мене з тим самим благальним і винуватим поглядом, ніби просив — мовчи. Але я не збиралася.

— Я не можу мати дітей, — слова злетіли з моїх вуст, різкі й надривні. — Тож, прошу, закриймо цю тему.

Антоніна Віталіївна застигла, її очі розширилися від шоку. В кімнаті запала гнітюча тиша. І раптом із кухні почувся різкий звук — щось розбилося на підлозі.

— Я піду подивлюся, що там, — промовила я швидкопідвівшись й вийшла з вітальні. Мені треба було бодай на хвилину вирватися з цієї задушливої атмосфери. Кроки відлунювали у коридорі, а в грудях усе ще стискалося від болю й гніву.