Розділ 40

Аделіна

Повернення назад до Львова цього разу далося мені важче, ніж будь-коли. Дорога тягнулася нескінченною смугою, і кожен кілометр здавався ще одним каменем на моїх плечах. Коли я нарешті відчинив двері будинку, мене зустріла звична тиша, яка чомусь видалася ще гнітючішою, ніж завжди.

Сил на будь-що не залишилося. Я ледве змусила себе скинути одяг, швидко стала під душ, вода ніби змивала втому, але не могла торкнутися того хаосу, що вирував усередині. Витершись, натягнула домашній одяг і майже відразу впала на ліжко.

Телефон без упину подавав сигнали: дзвінки й повідомлення. Та мені було байдуже. Усе, чого я хотіла у цю мить, — тиша і хоч трохи спокою. Відвернувшись до стіни, закрила очі й вирішила, що завтра… завтра я повернуся до звичного життя. А сьогодні — хай все зачекає.

Прокинулася я доволі рано, хоча сьогодні була неділя, і можна було б дозволити собі повалятися у ліжку довше. Та сон більше не йшов. У голові крутилися думки, які не давали спокою, а тіло відчувалося важким від утоми. Хотілося ще кілька хвилин поніжитися в теплій ковдрі, втекти від реальності, але різкий телефонний дзвінок миттєво розірвав цю крихку тишу.

Неохоче потягнувшись до тумбочки, я взяла смартфон і натиснула на кнопку відповіді.

— Де ти вчора була? Я писав і дзвонив тобі безліч разів, — роздратований голос Влада гримнув із динаміка, змусивши мене мимоволі зітхнути.

— Я була в дорозі, — намагалася говорити я спокійно. — Телефон розрядився, а коли вже дісталася додому, сил крім як упасти в ліжко не залишилося.

Це була неправда, і я знала це. Просто не хотіла ускладнювати все поясненням, що не мала бажання ні з ким говорити.

— Я хвилювався за тебе, — його голос не втрачав напруги. — Марта сказала, що ти поїхала швидше, нічого не пояснивши. Я думав, що з тобою щось сталося.

— Цікаво, — відрізала я холодно. — Мені це щось нагадує. Точно: ти ж теж поїхав, не попередивши мене, і навіть не намагався пояснити свої дії.

Слова самі зривалися з вуст. Мій настрій уже остаточно зіпсувався, і бажання стримуватися зникло, щойно я почула в його голосі ці докори.

— Аделіно… — почав він суворим, але водночас втомленим тоном. У його інтонації було щось таке, ніби він розмовляв із дитиною, якій потрібно втлумачити очевидне. Але я не збиралася цього слухати.

— Зі мною все добре, — відрубала я різко. — Тебе ж це так хвилювало. А зараз мене чекає багато справ, я не маю часу розмовляти. Бувай.

Я натиснула на кнопку завершення виклику, навіть не чекаючи відповіді. Телефон замовк. Він не передзвонив іще раз. З одного боку, я відчула полегшення — не довелося продовжувати суперечку. А з іншого  закралася неприємна думка: може, йому просто байдуже?

Я відкинула ці думки геть. Зараз справді було не до того. Підвелася з ліжка, відкинула ковдру і, зібравши в собі рештки енергії, пішла готуватися до нового дня. Хотілося якнайшвидше розібратися з усіма справами й відволіктися від того, що точило мене зсередини.

До обіду я занурилася в роботу. Назар, як завжди, не жалів для мене справ, тож часу на роздуми майже не залишалося. Я відчувала навіть певне полегшення — чим більше документів, тим менше простору для зайвих думок.

Але втекти від усього не вдалося. Після роботи мені довелося погодитися на зустріч із організаторкою весілля. Вона наполягала узгодити кілька майже ключових моментів, і відкладати вже було нікуди. Неохоче, але все ж зібравши себе докупи, я вирушила на зустріч.

Дорогою в мені знову прокинулося відчуття важкості. Чомусь зараз сама підготовка до весілля почала здаватися обтяжливою, виснажливою. А ще недавно, на початку, я була натхненна, мені хотілося планувати, мріяти, розписувати найменші деталі. Тепер же кожен пункт зі списку звучав як зобов’язання, а не свято.

Влад більше не намагався зв’язатися зі мною. Я теж не телефонувала. Можливо, зранку я й справді перебільшила та сказала зайве, але бажання вибачатися чи робити перший крок так і не з’явилося.

Я не знала, коли саме він повернеться, але вже тепер у мені визрівала рішучість: ми маємо серйозно поговорити. Якщо між нами виникають проблеми — то їх треба вирішувати. Саме так, здається, чинять у сім’ї. Адже зовсім скоро він стане моїм чоловіком. І я мушу знайти спосіб повернути наші стосунки в той стан, у якому вони були раніше. Бо тоді все здавалося правильним. Тоді все було добре.

Зустріч із організаторкою затягнулася набагато довше, ніж я розраховувала. Здавалося, питанням не буде кінця: кожна деталь, кожен дрібний штрих потребували підтвердження. Я кивала, підписувала, погоджувалася, але відчувала, як з кожною хвилиною з мене висмоктують сили. Це вже нагадувало важку роботу, від якої хотілося втекти.

Коли нарешті всі папери й уточнення було складено в акуратну теку, я відчула тільки полегшення. Втомлена, майже спустошена, я повернулася до будинку. Хотіла б назвати його домом, але слова не складалися. Це місце так і залишалося чужим — красивим, доглянутим, але холодним. Наче я була тут гостею, якій дозволили пожити серед чужих стін. Думка про те, що мені, ймовірно, доведеться провести тут решту життя, гнітила. І навіть уявлення, що ми могли б обрати інший будинок чи навіть інше місто, не приносило полегшення. Всередині жевріла впевненість: справа не в стінах, справа в мені самій.

Намагаючись не розкручувати цей клубок тривожних думок, я швидко прийняла душ і лягла спати. Тіло вимагало відпочинку, а мозок просив тиші.

Вранці я дозволила собі вперше за довгий час поспати довше. Коли прокинулася, відчувала себе на диво бадьоро й легко. Настрій був непоганим, навіть світлим, ніби новий тиждень міг принести щось добре.

Декілька годин я пропрацювала у своєму кабінеті, занурившись у документи, а потім вирішила спуститися на кухню, щоб приготувати собі щось на обід. Це було навіть трохи дивно — робити все самій, адже зазвичай цим займалася Світлана. Я дала їй кілька днів відпочинку, бо планувала залишитися в Києві довше й не хотіла, щоб вона працювала без потреби.