Розділ 39

Максим

Свідомість поверталася повільно, уривками. Спершу — гул у голові, важкий і глухий, наче десь поруч працював двигун. Потім — відчуття різкого світла крізь повіки й сухість у горлі. Я спробував ворухнутися, але тіло відгукнулося ниючим болем, і це остаточно витягнуло мене з темряви.

Я розплющив очі й побачив білу стелю. Запах антисептиків ударив у ніс, а десь неподалік пролунав рівний писк апарату. Лікарня. Серце закалатало швидше, ніби намагаючись наздогнати втрачені години, змусити мене згадати, що сталося і скільки часу минуло.

— Нарешті прокинулися, — почувся жіночий голос, м’який, але втомлений. Медсестра заглянула до палати, перевірила записи на столику й додала: — Не хвилюйтеся, ви цілі. Зараз я покличу лікаря.

За кілька хвилин у дверях з’явився чоловік у білому халаті. Він підійшов ближче, уважно оглянув мене, задав кілька простих запитань — моє ім’я, чи пам’ятаю, що трапилося. Потім, переконавшись у моїй притомності, сказав рівним тоном:

— Ви дивом відбулися легкими травмами. Ні переломів, ні серйозних ушкоджень. Сильний забій і струс мозку, але цього цілком достатньо, аби ми залишили вас тут на кілька днів під наглядом. І ще одне: нам не вдалося розблокувати ваш телефон, тому ми не змогли зв’язатися з вашими рідними.

— Все гаразд, не потрібно ні з ким зв’язуватися, — відповів я швидше, ніж устиг обдумати. Усвідомлював: не хотів би, аби хтось дізнавався. Та й кому, власне, я міг би повідомити? — Яка зараз година? Скільки я був без свідомості?

— Зараз субота, обід. Минуло не так багато часу, — пояснив він.

— Гаразд… але я не можу стільки лежати тут. Мені потрібно їхати, — намагався підвестися я, проте тіло зрадницьки обм’якло, а голова закрутилася.

— Ви не можете піти зараз, — твердо відповів лікар. — Ваш організм ослаблений, і поки що вас тримає лише дія знеболювальних. Пізніше біль посилиться, може стати гірше. Тому навіть не думайте покидати лікарню.

Я зціпив зуби, машинально стиснувши руки в кулаки на простирадлі. Усередині все вирувало від нетерпіння. Я мав бути поруч з Аделіною, мав поговорити з нею. А натомість лежав тут, прикований до лікарняного ліжка, немічний і безпорадний.

Згодом очі знову злиплися самі собою. Я не знаю, скільки спав, але прокинувся вже під проміння ранкового сонця, що пробивалося крізь жалюзі, розрізаючи палату світлими смугами. Медсестра принесла мої речі. Я відразу потягнувся до телефону й, увімкнувши його, побачив — неділя. Ще один день минув, а я досі тут.

Ще трохи полежавши, я зрозумів, що не можу більше так. Мене розривало зсередини від бездіяльності. Зібравши залишки сили, я таки переконав лікаря відпустити мене, пообіцявши триматися обережно й з’явитися на огляд наступного дня.

Ближче до обіду я нарешті дістався свого будинку. Здавалося, що рідні стіни мали б додати сил, але насправді кожен крок давався важко. Я ледве зняв одяг, ледве доплентався до душу. Вода обпікала тіло то холодом, то теплом, і навіть проста дія здавалася марафоном. Вийшовши звідти, я відчував себе виснаженим так, ніби провів цілий день у тяжкій роботі.

Я хотів одразу поїхати до неї, та розумів: сил не вистачить навіть дістатися до виходу. Довелося визнати поразку і залишитися вдома. Завтра. Завтра я обов’язково побачу її.  

Наступного дня мені стало трохи легше, хоча слабкість у тілі й ниючий біль усе ще нагадували про себе на кожному кроці. Попри це я зібрався — відкладати більше було неможливо. Я мусив побачити її.

Вигляд у мене був далекий від звичного: синці під очима видавали практично безсонну ніч, а пластир на чолі відразу кидався в очі. Я добре усвідомлював, що виглядаю виснаженим і чужим самому собі, та це не мало значення.

Сівши в машину, я без вагань поїхав до її квартири. Але, скільки б не чекав під дверима, ніхто не відчинив. Холодок пройшовся спиною — у голові промайнула думка, що, знаючи її, вона могла бути в офісі. Робота завжди була для неї своєрідною втечею, і тепер я майже не сумнівався, що вона саме там.

Я вирушив до знайомої будівлі. Коли під’їхав і вийшов із машини, почув знайомий голос. Назар — він саме збирався заходити до офісу. Я підійшов до нього, і його усмішка одразу сповзла з обличчя.

— Що з тобою сталося? — запитав він, придивляючись уважніше. — Ти виглядаєш жахливо… І машина у тебе не та, що завжди.

Його погляд ковзнув повз мене, затримавшись на авто, наче в ньому був прихований доказ.

— Не зважай. Невеличка аварія, — відмахнувся я, прямувавши до входу.

— Чому ти не подзвонив? — у його голосі з’явилася тривога.

— Кажу ж, все нормально, — відповів я, намагаючись звучати впевнено, хоча відчував, що переконливості бракує. Ми вже заходили в будівлю, і я додав тихіше: —Зараз є справи важливіші.

У його кабінеті я коротко розповів, що сталося. Без подробиць — лише суть: удар, лікарня, два дні під наглядом. Назар мовчав, тільки зрідка похитував головою. Його погляд був занадто уважним, наче він бачив у мені більше, ніж я готовий показати.

— А чому ти приїхав сюди? Тобі потрібно відпочивати і відновлюватися. — нарешті порушив він тишу, в його голосі чулося не тільки здивування, а й стримана напруга.

— Хотів поговорити з Аделіною, — відповів я, вдихнувши глибше. — Її вдома не застав, то подумав, що вона тут.

На обличчі Назара щось змінилося. Усмішка остаточно щезла, і замість неї з’явилася суха стриманість.

— Вона вже поїхала, Максе. Ще в суботу, — сказав він, відходячи до столу.

Мене наче обдало крижаною хвилею. Я зробив кілька кроків за ним і сів навпроти.

— Як поїхала? Але ж вона мала залишитися ще кілька днів. В неї, щось сталося? — слова виривалися різкіше, ніж я хотів. Злість наростала разом із відчаєм. Знову не встиг. Знову втекла. А може… може сталося щось серйозне?

— У неї багато справ, — кинув він, перегортаючи папку на столі. — Це все, що я можу сказати.

Його голос був відсторонений, але я відчув: він щось приховує. І саме в цю мить мій погляд зачепився за невеличкий конверт, що лежав збоку. Запрошення.