Розділ 38

Максим

Моє життя поступово повернулося у звичне русло. Дні зливалися один в один, схожі між собою, мов краплі дощу. Робота стала моїм порятунком і водночас в’язницею: я свідомо занурювався у справи, аби не залишати вільного місця для думок, які могли б знову повернути мене до минулого, до неї. Зранку до пізнього вечора – зустрічі, дзвінки, документи, нескінченна рутина. А коли, здавалося, нарешті можна видихнути, я намагався заглушити порожнечу в собі алкоголем. Спочатку допомагало, хоч і ненадовго. З часом і це перестало діяти. Порожнеча залишалася такою ж нестерпною, тільки тепер із гірким присмаком безсилля.

Колись мені вже випадало пережити щось подібне. Я знав, що з часом рани рубцюються, навіть якщо залишають глибокі шрами. І цього разу теж поступово вдавалося триматися на поверхні, та різниця була одна – тепер я повністю поклав провину на себе. Спочатку ненавидів себе, картання було таким сильним, що ночами не міг спати. Потім прийшло розуміння: так і буде. Це й є моя доля. Прожити життя з цим тягарем на плечах.

Минуло вже п’ять місяців від нашої останньої зустрічі. П’ять довгих, але водночас дивно коротких місяців. Вони промайнули, наче я жив не по-справжньому, а лише існував у якійсь тіні самого себе. Я був упевнений: так само зникнуть і наступні.

Я заспокоївся настільки, наскільки це було можливо. Я більше не дзвонив їй. Не смів. Не міг дозволити собі продовжувати псувати її життя своєю присутністю. Вона заслуговувала на інше – на щастя, на спокій, на чисте майбутнє без моїх примар. І я хотів, аби хоч у неї це вийшло.

Сьогоднішній день починався, як і сотні попередніх. Приїхавши на роботу, я відразу занурився в справи – розбирав пошту, відповідав на листи, переглядав документи. Механічно, без зайвих емоцій. Але думки все одно блукали десь на периферії свідомості. Декілька днів тому я отримав запрошення від Назара – на святкування річниці його фірми. Урочистість мала відбутися вже завтра.

Я довго дивився на це повідомлення від нього, ніби саме воно мало дати мені відповідь: їхати чи ні. Усередині я розумів, що там можу побачити її. Шанси були примарні, але все ж існували. І саме ця думка не давала спокою.

З одного боку, мене тягнуло туди. Було майже болісне бажання бодай краєм ока побачити її ще раз — дізнатися, як вона тепер живе, чи світиться її усмішка, чи сяють ті очі, які я бачив майже кожної ночі в своїх снах. Мені хотілося знати, чи вона справді щаслива без мене.

Але з іншого боку — я боявся. Боявся до тремтіння в руках, до важкості в грудях. Я уявляв, як вона з’явиться поруч із ним: впевнена, спокійна, захищена. І хоч я щиро бажав їй щастя, бачити це на власні очі було б нестерпно.

Від Назара я не чув жодного слова про неї весь цей час. І я не питав. Наші відносини залишалися такими ж дружніми, як і раніше, але наче невидимий кордон стояв між нами. Ми обидва мовчали про те, що колись сталося.

І тепер, дивлячись на запрошення, я відчував, що життя знову ставить переді мною вибір, від якого я так намагався втекти всі ці місяці. І все ж, я зробив його, тож вже наступного вечора збирався на святкування. Рішення піти прийшло спонтанно, в останній момент, і я приїхав, коли вечір уже вирував. Не зовсім розумів, чому тут опинився, але щось невидиме тягнуло мене вперед, і я не намагався чинити опір.

Зайшовши в зал, я одразу відчув море людей, шум, сміх, дзвін келихів. Очі розбігалися, намагаючись охопити все навколо. І тільки тоді я помітив Назара — він стояв серед гостей, усміхнений і спокійний, залучений у розмову з якимось чоловіком. Він щось запитав у Назара, і незабаром відійшов, залишивши нас удвох. Ми почали звичну для нас розмову, трохи поверхневу, я намагався зосередитися на його словах, але мій погляд невтомно сканував зал.

Я ще не бачив її, і чим довше намагався відшукати знайоме обличчя серед десятків людей, тим сильніше стискалося всередині. І раптом — обернувшись, я зустрів ті самі очі. Вона зупинилася, дивлячись прямо на мене. Мить, яка водночас тривала вічність і зникла в одну секунду. У її погляді щось промайнуло — тінь емоції, яку я марно намагався вловити, — але вже за мить вона вправно сховала її за звичним, холодним і впевненим виразом. Моє серце здригнулося, і я відчув, як кров приливає до скронь. Відірватися від її погляду було неможливо.

Вона рушила в наш бік, кроки здавалися повільними й водночас занадто швидкими. Підійшовши, ми привіталися коротко й офіційно, немов були звичайними знайомими. Її увага одразу перемкнулася на Назара: вона простягнула йому акуратно запакований подарунок і спокійно повідомила, що вже йде. Її слова вдарили по мені сильніше, ніж я був готовий — не міг позбутися відчуття, що саме моя присутність стала причиною її раптового рішення піти. Гострий біль осів у грудях.

Та раптом їхню розмову перебила Марта, що виникла немов нізвідки. Вона заговорила швидко, збуджено, сипала словами про якогось Влада, відрядження, якісь термінові справи. Я не все вловив, але по обличчю Аделіни було видно — сказане їй не сподобалося. Її погляд на мить став жорсткішим, вона коротко вибачилася й майже одразу розвернулася, щоб піти.

Назар уже цілком переключився на Марту, уважно слухав її пояснення, і я зрозумів, що йому зараз не до мене. А я… сам не знаючи чому, просто рушив слідом за Аделіною. Серце билося важко й швидко, немов гнало мене вперед, туди, де щойно зникла її постать.

Вона швидко вийшла з зали і попрямувала у дальній коридор, куди майже не доходило світло. Я йшов слідом, сам не розуміючи навіщо. Заглиблена в розмову, вона навіть не помітила моєї присутності. Тут, у тиші, кожне слово відлунювало особливо виразно.

— Кохана… — почув я чоловічий голос із динаміка.

Це слово врізалося мені прямо в груди. Тепер все стало на свої місця, тепер мені було ясно хто такий цей Влад, але легше від цього не стало. Усе навколо зникло, лишилася тільки вона з телефоном у руці і цей голос.

У її тоні відчувалося роздратування, вона відповідала різко, уривчасто, намагаючись щось пояснити, переконати. Але по той бік слухавки її, здається, не чули. Чоловік сказав ще кілька слів  і розмова закінчилася.