Розділ 37

Зайшовши додому, навіть не роззувшись, я дійшла до дивана й звалившись на нього сховала обличчя в руках. Тиша, яка зазвичай заспокоювала, тепер навпаки загострювала кожен звук у кімнаті — тікання годинника, далекі гудки машин за вікном, навіть власний пульс, що ніяк не хотів сповільнитися. Голова боліла так, ніби ось-ось розколеться, а в грудях оселився тягучий ком провини, який не хотів зрушитися ні на міліметр.

Хто я насправді? Що я хочу і що мені потрібно? Думки кружляли в нескінченному колі — від спогадів до сумнівів, від спогадів про нього до тривоги за майбутнє з Владом. Його погляд, його дотик, голос, який ще пам’ятався — усе це пронизувало мене, навіть коли я намагалася відштовхнути. І водночас виринала розмова з Владом та його відсутність, усе, що мало бути опорою, тепер виглядало крихкою ниткою, що ось-ось порветься.

«Треба зупинитися», — шепотіла я собі. «Треба зібратися. Скоро весілля. Тобі потрібно рухатися вперед». Але навіть ці слова звучали чужими, ніби я промовляю їх комусь іншому, а не собі. Чому серце все ще відгукується на нього? Чому минуле досі живе, так що здатне розтягнути мене на частини?

Смуток змішувався з провиною, провина — зі страхом перед майбутнім, а на фоні всього — легка, небажана ностальгія, яка змушувала серце тремтіти, хоча розум знав: цього не повинно бути. Я ловила себе на думці, що хочеться просто обійняти його ще раз, відчути тепло його тіла, але навіть думка про це викликала холодок страху.

Я глибоко вдихнула, намагаючись відновити спокій, і вперше за вечір спробувала побачити себе з боку. Мені треба відпустити все, що тягне назад: минуле, сумніви, спогади, що можуть зруйнувати майбутнє, яке я обрала. І хоча в грудях все ще тремтіла печаль, я зрозуміла: це необхідно. Необхідно зробити крок уперед, хоч і з важким серцем, але з ясним усвідомленням того, що далі — лише я, мої вибори та моє майбутнє.

Заснути тієї ночі я так і не змогла. Думки плуталися, серце не знаходило спокою, але зранку я вже мала остаточне рішення, як рухатися далі. Привівши себе до ладу, я почала поспіхом збирати речі. Залишатися в Києві було небезпечно — я знала, він так просто не відпустить. Обов’язково з’явиться ще раз. А я не могла дозволити цьому статися.

Пригадалося й запрошення на весілля, яке я мала віддати Назару, але вчора так і не прихопила з собою. Уночі в мене було вдосталь часу, аби переосмислити: чи варто взагалі це робити? Чи потрібно комусь віддавати ті запрошення, які вже здавалися чужими у моїх руках? Але тепер я вирішила: віддам — і одразу повернуся до Львова.

Я розуміла, що Марта образиться через таку поспішну втечу. Та краще вже її образа, ніж залишитися тут і ризикувати зробити ще більше помилок.

Зібравшись із силами, я впевнено набрала номер Назара. Його спокійний голос у слухавці повідомив, що він зараз в офісі. Це мене щиро здивувало: вихідний день, ще й після вчорашнього святкування… Але розпитувати по телефону я не стала, лише коротко сказала, що хочу заїхати.

Поклавши слухавку, швидко зібрала всі речі й ще раз пройшлася очима по кімнаті. Закриваючи двері квартири, я відчула, як щось стислося всередині: я знала, що повернуся сюди не скоро. У коридорі повисла порожня тиша, я обхопила сумку міцніше й поспішила сходами вниз, намагаючись не озиратися. Кожен крок лунав гучніше, ніж хотілося, ніби стіни знали мою таємницю й відлунювали її назад.

Приїхавши до офісу, я не вагалася й одразу попрямувала до кабінету Назара. Двері були напіввідкриті, і він, помітивши мене, одразу підвівся. Його обличчя спалахнуло широкою усмішкою, але в очах помітне здивування.

— Адо, що сталося? — запитав він, крокуючи назустріч. — Що за така терміновість? Ми могли зустрітися в більш легкій обстановці… Могла б приїхати до нас з Мартою ввечері, посиділи б трохи.

Я зробила глибокий вдих, намагаючись приборкати прискорене серцебиття.
— Так, могли б, — відповіла я спокійно, але в голосі все ж відчувалася рішучість, — але справа в тому, що я повертаюся назад у Львів, зараз.

Назар нахмурився, трохи здивовано, а потім з легким тривожним тоном спитав:
— В сенсі зараз? Я думав, ти залишишся хоча б на декілька днів. У тебе щось сталося?

— Ні, нічого серйозного, — швидко відповіла я, відчуваючи легкий тиск на грудях. — Але в мене зараз дуже багато справ, хочу вирішити їх якнайшвидше. — Я зробила паузу, щоб перевести тему, — А ти чому тут зараз?

Він знизав плечима, трохи усміхнувшись:
— Та я приїхав забрати деякі документи, зараз буду повертатися назад.

Я відчула невелике полегшення — дискомфорт трохи відступив. Зібравши всю рішучість, я дістала запрошення з сумки й простягнула йому:
— Зрозуміла, я чому ж прийшла. Ось. — Трохи посміхнулася, спостерігаючи за його реакцією. — Марта, мабуть, розповідала, що Влад зробив мені пропозицію. В  нас скоро весілля, тому вирішила особисто вручити тобі запрошення.

Назар повільно взяв його в руки, розглядаючи. Його брови злегка піднялися, і на обличчі з’явився мікс здивування й легкого захоплення.
— Ти зараз серйозно? — промовив він, і голос тремтів від несподіванки. — Я не очікував, що все відбудеться настільки швидко.

Я посміхнулася ширше, намагаючись приховати легке хвилювання:
— Я теж не очікувала, — зізналася я, — але Влад не хотів затягувати, тому вийшло так. — Намагалася говорити легко, веселою інтонацією, хоча серце калатало сильніше, ніж хотілося б.

— Що ж, — додала я, збираючись повернутися до дороги, — я поїду, адже дорога далека. Попроси Марту, щоб не надто ображалася на мене.

Назар поставив запрошення на стіл, і на мить виникла пауза. Він підійшов і обійняв мене, тепло й ненав’язливо.

— Гаразд, дякую, що приїхала, — тихо промовив він. — Я проведу тебе, заодно і сам вже поїду додому.

Ми ще раз подивилися один одному в очі, і на цій тихій ноті завершилася наша коротка зустріч. Вийшовши з будівлі, я відчула свіже повітря, легкий подих вітру. Серце почало заспокоюватися, а думки потроху приходили в порядок. Ми попрощалися ще раз, і я рушила до машини, відчуваючи одночасно полегшення та легкий смуток у грудях.