Розділ 36

 Максим. Саме він стояв поруч із Назаром і про щось невимушено розмовляв. Я навіть не встигла зрозуміти, коли і як він з’явився тут так непомітно. Серце раптово пришвидшило свій біг, хвиля хвилювання накотила в груди.

Я ж так довго намагалася не згадувати його. Перегорнула ту сторінку і почала писати власне життя заново. Мені здавалося, що байдуже. Що вже давно байдуже. Але чому тоді зараз серце калатало так сильно, ніби ось-ось вискочить із грудей?

Я змусила себе глибоко вдихнути, намагаючись приборкати хаос усередині. Це просто випадковість. Цей чоловік більше не має жодного стосунку до мого життя. Це минуле, яке залишилося позаду. У мене інші плани, інший шлях. Незабаром я створю власну сім’ю, і там немає місця для нього.

Я повторювала ці слова подумки знову і знову, наче молитву, намагаючись переконати насамперед саму себе. Я зробила кілька кроків уперед, не озираючись, і наче час трохи сповільнився. Наші погляди зустрілися. Лише мить — але ця мить розтяглася у вічність. Він не виглядав здивованим, радше уважним, навіть трохи спокійним. Я ж поспіхом натягнула на обличчя усмішку, ту саму маску байдужості, яку колись навчилася носити.

— Привіт, Аделіно, — тихо вимовив він, коли я підійшла ближче, і його голос прозвучав так буденно, ніби ми бачилися вчора, а не після довгої мовчанки.

— Привіт, — відповіла я, намагаючись, аби мій тон був рівний і легкий. Усередині ж усе знову закружляло у вирі суперечливих почуттів.

Я підсвідомо стиснула подарунковий пакет у руках, наче трималася за нього, щоб зберегти власну рівновагу. Мені так хотілося зробити вигляд, що ця зустріч нічого не означає, що Максим — лише черговий гість серед інших. Але кожна клітинка мого тіла видавала мене, кричала про те, що це зовсім не так.

— Щось трапилося? — тихо запитав Назар, уважно дивлячись мені в очі, наче намагаючись  зняти напруження, яке зависло у повітрі.

— Ні, все гаразд, — я швидко зібралася й простягнула йому подарунок. — Я просто хотіла віддати тобі дещо перед тим, як піду. Це твій вечір, тож ось, невеличкий подарунок для тебе.

Я відчула, як голос мій злегка зрадницьки затремтів, а бажання залишатися тут тануло з кожною секундою. Вечір, який щойно здавався теплим і легким, раптом став занадто важким для мене.

— Дякую… та не варто було, — усміхнувся Назар і обійняв мене по-дружньому, щиро. — Залишайся ще хоча б на годину, свято тільки починається.

— Я трохи… — почала було виправдовуватися, але мене перебила Марта, яка зовсім несподівано з’явилася поруч. Її поява майже розчинила хвилю ніяковості, але водночас принесла інше відчуття — ніби цей вечір готував для мене ще чимало сюрпризів.

— Адо, я щойно говорила з Владом, — весело промовила вона, навіть не здогадуючись, як змінила настрій усього моменту. — Він сказав, що не зміг дозвонитися до тебе. Йому терміново потрібно було вирушати у відрядження до Німеччини через справи. Передав, що ти можеш залишитися в Києві довше. Тож у нас буде можливість трохи відпочити й провести час разом. Хіба не чудово?

— Так… — якось невпевнено відповіла я, відчуваючи, як у грудях неприємно занило від несподіванки. Слова Марти наче злегка розчинили напругу попередньої сцени, але натомість у мені зародилося інше — тривожне й пульсуюче відчуття. — Перепрошую, я відійду ненадовго.

Я швидко вибачилася й попрямувала у дальній коридор. Там було тихо й безлюдно, світло ледь торкалося стін, створюючи спокій, якого мені так бракувало. Саме тут я могла подзвонити Владу й розібратися у всьому.

Після кількох невдалих дзвінків, я нарешті почула знайомий тембр у слухавці.

— Алло, так, кохана, — поспіхом почав Влад.

— Марта щойно сказала, що ти їдеш до Німеччини. Що за нагальні справи? — різкіше, ніж хотіла, вирвалося в мене.

— Люба, я зараз не маю змоги пояснити, — його голос звучав втомлено, ніби він уже кілька разів повторював ці слова. — Давай зідзвонимося трохи пізніше.

— Скажи хоча б, коли ти повернешся, — наполягла я, стискаючи телефон так, що аж побіліли пальці.

— Точно не знаю… Але не хвилюйся, я прийду вчасно, — відповів він з холодною впевненістю, яка не принесла жодного полегшення. Його «вчасно» прозвучало так розмито, що від нього ставало ще тривожніше.

Я стиснула губи. За декілька тижнів у нас мало бути весілля, а він зараз поїхав невідомо куди й на скільки.

— Владе… — роздратовано почала я, та він мене перебив.

— Вибач, не маю як говорити. Люблю тебе, — швидко кинув і від’єднався, не давши мені вимовити жодного слова у відповідь.

Я кілька секунд ще тримала телефон біля вуха, ніби сподіваючись, що він знову озветься. Але на екрані вже горів холодний напис «Виклик завершено».

— Чорт! — вигукнула я в порожній коридор, і звук мого голосу відбився луною, оголивши всю порожнечу, яку я намагалася сховати всередині.

— Все гаразд? — пролунав голос позаду, змусивши мене здригнутися. Я різко обернулася — Максим стояв, спокійно опершись на стіну.

— Так, все в порядку, — відповіла я занадто різко, майже відразу.

— Не схоже на те, — промовив він спокійно, але його уважний погляд ніби пронизував мене наскрізь.

— Що ти тут робиш? — запитала вже стриманіше, бо чудово розуміла: випадково він сюди потрапити не міг.

— Не знаю, — відказав він після короткої паузи, наче зважуючи власні слова. — Можливо, хотів поговорити. Раніше не вийшло.

Його надто рівний, спокійний тон почав мене дратувати й водночас тримав у дивному напруженні. Я стояла, немов прикута до місця його поглядом, і не могла змусити себе поворухнутися.

— Я ж уже казала, що нам немає про що говорити, — тихо вимовила я, натякаючи на останнє повідомлення, після якого заблокувала його. Я не могла дозволити собі знову почути його голос, ті слова, які він, можливо, промовив би. Бо знала: вони лише розворушать сумніви в моєму тодішньому виборі.

— Так, я пам’ятаю, — майже байдуже, з ледь помітною тінню усмішки на вустах сказав він. — Чув, ти переїхала. Як тобі життя в новому місті? — і вже після паузи, майже пошепки, додав: — З ним?