Розділ 35

Наступні дні зливалися в одну нескінченну низку справ. Зранку — робота, а після обіду — весільні клопоти. Я все ж вирішила не турбувати Марту, натомість запросила до себе маму з татом. Мама зраділа так, ніби чекала цього все життя. В її очах спалахувала та радість, яку я колись бачила лише на дитячих святах, і від того мені ставало якось тепліше. Вона допомагала мені переглядати каталоги залів, ми разом обирали оформлення, зустрічалися з організатором — і я бачила, як вона щиро насолоджується кожною хвилиною цього процесу.

У друкарні вже закінчували запрошення. Я тримала в руках перші з них: красиві, витончені, з золотим тисненням — саме такі, які малювала у своїй уяві ще дівчинкою. Та тепер дивлячись на них, тримаючи в руках замість хвилі щастя, якої мала б зазнати, відчувала лише холодну вагу відповідальності: усе зробити вчасно, нічого не забути та тримати під контролем. Примірки суконь теж відбулися швидше, ніж я очікувала. Кравчиня вже почала відшивати ту саму — білу, легку, майже невагому. У дзеркалі на примірках я бачила наречену, але часом здавалося, що це не зовсім я. Наче я вдягала чужу роль — бездоганну, омріяну, красиву. І водночас таку далеку від того, що відчувала всередині.

Та я намагалася приховати свої вагання перед мамою. Вона сяяла, дивлячись на мене в білій сукні, і так щиро тішилася, що її донька зовсім скоро стане дружиною. Я ж лише кивала, усміхалася й намагалася відповідати її радості, щоб не зруйнувати той світлий образ щастя, який вона тримала у серці.

За той час, поки батьки жили в мене, будинок наповнився затишком і якимось спокоєм. У ньому з’явилося відчуття дому, якого так бракувало останнім часом. Я не почувалася самотньою — вечори проходили в розмовах, чаюванні, у простій присутності близьких людей. Влад усе ще повертався пізно, хоч і намагався вибиратися раніше, та приєднувався до нас лише зрідка. І все ж у мене було з ким поділитися днем, з ким посміятися, з ким просто мовчати.

Та щойно батьки поїхали, дім ніби зітхнув порожнечею. Знову тиша зустрічала мене вечорами, знову стіни здавалися надто великими й холодними. Те коротке відчуття тепла зникло, лишивши по собі ще гостріше усвідомлення самотності, важкість від того, що потрібно повертатися до нашої з Владом буденності.

Дні, як і зазвичай, пролітали непомітно, тож я й не збагнула, як настала пора готувати речі для поїздки до Києва. Заздалегідь придбаний шоколадний костюм із корсетом лежав напоготові — стриманий і водночас елегантний, він здавався ідеальним для вечірнього заходу. До валізи я поклала й невеличкий подарунок для Назара, нашого керівника, адже саме для нього це свято мало особливе значення. Виїхати вирішила ще зранку: дорога обіцяла бути довгою, а попереду чекали збори та підготовка. Попрощавшись із Владом, я вирушила в дорогу, намагаючись налаштувати себе на святковий настрій.

Дорога була спокійною, і монотонне гудіння машини ніби заколисувало. За вікном повільно змінювалися краєвиди: невеликі села з охайними хатками, поля, що тягнулися аж до горизонту, а далі — швидкісний відрізок траси. Я ловила себе на думці, що ця поїздка стала своєрідним перепочинком від щоденної рутини. Ніхто не відволікав, не телефонував без кінця, і я могла просто залишитися наодинці зі своїми думками.

До Києва я дісталася вже по обіді. Місто зустріло мене знайомим шумом і стрімким ритмом, таким знайомим ще з часів моєї роботи тут. У квартирі, що зберегла частинку мого минулого, я швидко розклала речі, освіжилася після дороги й пообідала заздалегідь замовленою їжею. Після короткого відпочинку я почала готуватися до вечора. Святкування планувалося у вишуканому ресторані в центрі міста — місці, яке вже саме по собі створювало атмосферу урочистості. Там мали зібратися всі: працівники фірми, наші давні клієнти, партнери, друзі та просто близькі люди, які були причетні до становлення компанії. Очікувалося чимало гостей, і від самої думки про це у мене в грудях прокидалося легке хвилювання. Хотілося виглядати бездоганно, адже цей вечір мав значення і для мене. Хоч я й не стояла біля витоків компанії, та за ті роки, що працюю тут, вона стала частиною мого життя. Саме тому я сприймала цю подію не просто як корпоративне святкування, а як особистий маленький ювілей.

Зробивши вечірній, але не надто яскравий макіяж, я одягла свій костюм, який сидів на мені ідеально та підкреслював усе, що потрібно. Волосся вирішила просто випрямити, а образ доповнила акуратними прикрасами. Лише коли надягала сережки, помітила, що забула каблучку у Львові. Вранці я так поспішала, що залишила її у ванній, зовсім не помітивши. Але оскільки про моє заручення знали лише найближчі, питань від інших не буде — і, впевнена, на це навіть не звернуть уваги.

Останній раз глянувши у дзеркало, я критично оцінила свій образ — так, усе виглядало саме так, як я й хотіла: стримано, стильно та зі смаком. Взувши туфлі на підборах і сховавши у маленьку сумочку необхідні дрібниці — телефон, помаду та подарунок для Назара, я поспіхом вийшла з квартири. Вечірній Київ зустрів мене гамором вулиць, вогнями вітрин та шумом машин, які кудись постійно поспішали. У повітрі відчувалася якась особлива святкова атмосфера — можливо, це був просто мій настрій, але здавалося, що й місто розділяє моє хвилювання.

Таксі під’їхало швидко. Сівши всередину, я вмостилася зручніше й спробувала зосередитися на вечорі, що чекав попереду. Серце билося трохи швидше, ніж зазвичай, — чи то від хвилювання, чи то від передчуття зустрічей, які мене чекали.

Прибувши до закладу й зайшовши всередину, я відразу відчула особливу атмосферу. Просторе світле приміщення було прикрашене зі смаком: квіткові композиції на столах, м’яке освітлення та жива музика, що створювала розслаблений настрій. Офіціанти ходили між гостями, пропонуючи келихи шампанського або вина.

Я повільно обвела зал поглядом, відзначаючи знайомі обличчя. Людей поки що було не надто багато, більшість тільки приїжджали та займали свої місця. І ось, серед усієї цієї метушні, я помітила Назара — він стояв трохи осторонь і розмовляв зі своїм братом. Ледь стримуючи посмішку, я попрямувала до них.