Розділ 34

Аделіна

П’ять місяців потому

Я прокинулася від м’якого світла, що просочувалося крізь напівзакриті штори, обережно торкаючись обличчя теплом ранку. Рука машинально потяглася на інший край ліжка — порожньо. Влада вже не було у ньому . Як і минулі дні, він йшов ще до світанку і повертався пізно ввечері, поглинений новим проєктом, який забирає всі сили й час.

Ще на мить залишилася лежати, прислухаючись до тиші кімнати. Вона була такою звичною, що навіть трохи заспокоювала. Порожній простір у ліжку вже не відчувався як самотність — скоріше як звичка, частина нового ритму нашого життя. Я вдихнула повільно, відчуваючи, як холодне повітря легенько торкається шкіри, і дозволила собі ще кілька секунд залишитися в цій тиші, збираючи сили, щоб почати день.

Я повільно підвелася  обережно відсунувши ковдру. Босими ногами ступила на холодну підлогу, і цей легкий дотик до реальності допоміг мені остаточно прокинутися. У ванній холодна вода освіжила, змила залишки сну та втому, що залишалася після нічних снів. Я довго дивилася на себе у дзеркало: обличчя трохи ще сонне, очі трохи сповнені недосипання, але вже знайоме мені, готове до нового дня. Волосся я розчесала й зібрала у легкий пучок, щоб не відволікало, потім чистка зубів і невеликий ранковий догляд за обличчям.

Я спустилася вниз на кухню. Там мене зустріла Світлана — хатня робітниця, яка давно допомагала вести дім. Часу на прибирання та готування в мене не залишалося, тому її підтримка була просто незамінною. Світлана, жінка близько п’ятдесяти років, вона знає Влада ще з його дитинства. Саме тому він повністю довіряв їй домашні справи.

— Доброго ранку, Аделіно, — привіталася вона, побачивши мене. — Зараз приготую вам каву і сніданок.

— Доброго, — відповіла я. — Мені тільки каву, апетиту на їжу немає.

Вона трохи занепокоїлася:
— У вас останнім часом погіршився апетит… Можливо, варто піти до лікаря?

— Все гаразд, просто останнім часом багато справ і я більше втомлююся. — спокійно відповіла я, дивлячись на каблучку на пальці. —  Коли це закінчиться, все знову буде як і раніше.

Світлана зрозуміло кивнула і усміхнулася, немов хотіла підтримати мене без зайвих слів.

Минув місяць відтоді, як Влад зробив мені пропозицію. Я прийняла її без вагань — це здавалося природним кроком, правильним рішенням у правильний час. Відтоді моє життя заповнили нові турботи: до щоденної роботи додалися десятки справ, пов’язаних із підготовкою до весілля. Влад не хотів відкладати — він був рішучий у своєму бажанні одружитися, тож ми планували все в найближчі час.

Світлана вже встигла приготувати каву. Я подякувала і взяла з її рук теплу чашку. Вийшовши на внутрішній двір будинку, відчула, як на обличчя лягло свіже ранкове повітря. Тераса, залита м’яким сонячним світлом, була моїм улюбленим місцем для того, щоб зібрати думки. Я зручно вмостилася в плетеному кріслі, поставила чашку на маленький столик і розгорнула список справ. Горнятко пари від кави змішувалося з ароматом свіжості після нічної роси, і цей короткий момент тиші ніби надавав сил перед новим насиченим днем.

День закрутився швидше, ніж я встигла отямитися: зустрічі, дзвінки, обговорення, дрібні поїздки. Здавалося, що годинник навмисне пришвидшив свій хід, а я лише встигала відмічати виконане в блокноті, додаючи при цьому нові завдання. І ось, коли сонце вже сховалося за обрієм, я нарешті повернулася додому.

На моє здивування, Влад уже чекав на мене. Я була майже впевнена, що його знову не буде раніше опівночі, але вечірню зустріч скасували, тож він з’явився значно швидше. Ця несподіванка приємно потішила — у нас видався рідкісний шанс провести вечір разом і повечеряти вдвох.

Поки я приймала душ і переодягалася, Влад уже встиг розігріти страви та накрити на стіл. Я відчула щиру вдячність, адже сил на це в мене точно не залишалося. Сидіти за столом і знати, що про тебе подбали, було дивовижно полегшувальним відчуттям після цілого дня метушні.

Під час вечері Влад жваво розповідав про роботу. Його очі світилися, коли він пояснював деталі нового проєкту, з яким зараз майже не розлучався. Іноді він робив короткі паузи, щоб запитати, як минув мій день, уважно вислуховував, а тоді знову повертався до своїх ідей, планів і рішень. Було видно, що він зараз жив цим, поринав у проєкт з головою.

Я дивилася на нього і ловила себе на думці, що саме через цю захопленість виникало бажання серйозно поговорити. Відкладати більше не було сенсу — за останній час у нас й так  майже не випадало можливості нормально поспілкуватися.

— Владе, — обережно почала я, відклавши виделку, — я хотіла з тобою поговорити.

Він підняв погляд від тарілки, усміхнувся:
— Так, люба, слухаю тебе.

Я вдихнула глибше, зібралася з думками.
— Ти зараз дуже зайнятий… і в мене теж багато роботи. Я подумала, можливо, нам варто перенести підготовку і саме весілля на трохи пізніше.

На його обличчі з’явилася тінь провини, він на мить замовк, потім нахилився трохи ближче:
— Вибач. Я й справді постійно працюю, але я готовий допомагати тобі, щойно матиму змогу.

Я похитала головою, відчуваючи, що мушу сказати все прямо:
— Річ у тім, що я бачу тебе так рідко, що навіть не можу уявити, як ми знайдемо час обговорювати всі деталі підготовки. Ти ж сам знаєш, що в тебе зараз немає вільної хвилини.

— Тоді попроси Марту, я впевнений, вона з радістю допоможе.

— Але ж я не з нею одружуюсь. І в неї в Києві зараз теж завал на роботі, їй не до цього, — відповіла я, відчуваючи, як всередині все напружується. Чому він завжди так легко розв’язує мої проблеми, не враховуючи, що це не так просто?

— Не говори дурниць. Вона не відмовить допомагати організовувати весілля брата і найкращої подруги, — сказав він, намагаючись виглядати впевнено, я ж просто похитала головою, відчуваючи легкий присмак невдоволення: він не слухав мене, він просто наполягав.

— Влад, це ж наше весілля. Я не хочу шукати людей, на яких можна просто скинути всю роботу, — слова вирвалися з гнівом, бо мене дратувало, що він не розуміє мене.