Розділ 33

Максим

Вона одразу закрила за мною двері, і мені не залишалося нічого, окрім як піти. Вона трималася гідно й спокійно. Я заздрив їй — цей спокій різав сильніше, ніж якби вона накричала або навіть вдарила мене. Бо я заслужив це, але ця холодність роздирала мене зсередини. Усвідомлення того, що вже нічого не повернути, що все втрачено, тиснуло на груди, залишаючи лише відчай.

Я довго сидів у машині, не маючи сил рушити з місця. Та трохи протверезівши, вирішив повернутися додому. Було вже дуже пізно, тож намагався пройти непомітно. Зайшов на кухню, щоб взяти ще щось випити, і тихо піднявся на другий поверх прямуючи до кабінету.

Але голос Каті змусив мене зупинитися. Дивно, що вона досі не спала. Двері були не до кінця зачинені, і я міг добре чути її розмову по телефону.

— Досить… я не можу більше говорити. Залиш мене в спокої! — чути було її роздратований та стривожений голос. — Я заміжня, у нас скоро буде дитина… Максим передумав розлучатися, і все буде добре. Облиш вже мене, все, що між нами було  це минуле.

На іншому кінці лінії здалося, що співрозмовник намагається протестувати.
— Не смій… не смій цього робити! Якщо Макс дізнається, що це не його дитина… він знищить мене. Це буде кінець… моє життя зникне…

У цей момент пляшка вислизнула з моїх рук і з гучним гуркітом впала на підлогу. Голова стислася, а тиша, що настала після падіння, здалася ще важчою.

Я стояв остовпівши, розуміючи, що все, що щойно почув, змінює усе назавжди. Не вагаючись, я різко відкрив двері й увірвався до кімнати. Катя здригнулася й зі страхом підняла погляд, швидко відкладаючи телефон.

— Максе, ти… ти вже повернувся? — злякано промовила вона.

— Те, що я щойно почув… — я ледве стримував гнів.

— Максиме, прошу, заспокойся, я зараз все тобі поясню, — намагалася вона говорити тихо, але голос тремтів.

— Зараз ти швидко збереш свої речі й підеш геть, — намагався тримати себе в спокої, усвідомлюючи, що вона дійсно вагітна, хоч і не від мене.

— Максиме, прошу тебе… — почала плакати вона, голос ламався.

— Пішла геть! — я крикнув уже голосніше, не витримавши. — Щоб до завтра тебе тут не було!

Це були останні слова, які я сказав їй, перш ніж різко вийти й грюкнути дверима, залишаючи позаду тремтячий силует Каті та важкий тягар невисловленого гніву.
Схопивши пляшку, яка, на щастя, не розбилася, я попрямував до кабінету. Там і залишився на всю ніч, намагаючись заглушити свій біль алкоголем. Так минув і наступний день, і ще один, і ще — я вже й не пам’ятав, скільки саме часу просидів серед десятків порожніх пляшок.

Я чудово розумів, що це безглуздо і нічим не допоможе, але вперто переконував себе: «Ще одна — і досить». Катерина пішла тієї ж ночі. Відтоді я її більше не бачив.

Лише Назар, який одного дня навідався до мене, бо так і не міг додзвонитися, адже телефон я відклав ще того самого вечора й більше його не бачив, повідомив: Катерина дзвонила йому і сказала, що хоче розлучитися і я був радий, що їй стало розуму і вона не влаштовувала скандалів.

Саме Назар став тією людиною, яка зуміла витрусити мене з того туманного стану й дати умовного «копняка», аби я нарешті отямився та повернувся до життя.

І я справді це зробив. Зібрався, привів себе до ладу і знову повернувся до роботи. Я не мав права ось так усе кинути й дозволити собі просто піти в забуття.

Сьогодні день промайнув надзвичайно швидко. Справи, зустрічі, робота над новим контрактом — усе це не залишало й хвилини на сторонні думки. Та щойно робочий день добіг кінця й останні працівники залишили офіс, мої думки знову повернулися до неї.

Аделіна. Вона й досі міцно тримала мене у своїй голові. За ці дні я усвідомив, що все ще кохаю її, попри роки ненависті та марні спроби переконати себе у протилежному. Але що робити далі і як вибратися з цього дна? Відповідь на ці питання здавалася мені недосяжною.

І все ж я вирішив: мушу поговорити з нею. Я не знав, що саме скажу, та вже не міг стримувати цього бажання. Тому зібрався й поїхав до її офісу, майже певний, що вона ще там, у своєму кабінеті, занурена в роботу.

Увійшовши до офісу, я одразу натрапив на усміхнену адміністраторку.

— Добрий вечір, пане Максиме. Назара Миколайовича зараз немає у своєму кабінеті, почекайте хвилинку… — почала вона з натягнутою привітністю, але я перебив її майже одразу.

— Я прийшов до Аделіни Вербицької, — кинув коротко й вже хотів пройти далі, та слова дівчини мене зупинили.

— Так її ж немає… — відповіла вона занадто швидко, мовби трохи розгублено.

— Як це — немає? Вона вже поїхала додому? — запитав я, щиро здивований, адже Аделіна ніколи не йшла з роботи так рано.

— Та ні… — промовила адміністраторка тихо, з помітною невпевненістю, немов намагалася приховати щось.

— Тоді я почекаю її в кабінеті. Коли вона повернеться? — твердо спитав я.

— Точно не сьогодні, — пролунав позаду спокійний голос.

Я різко обернувся. У коридорі стояв Назар.

— Ходімо до мене. Треба поговорити, — додав він, навіть не чекаючи моєї згоди.

Я розгублено глянув на нього, але сперечатися не став. Мовчки пішов за Назаром.

У його кабінеті панувала важка тиша. Назар неквапливо сів у крісло, розгорнув ноутбук, зробив кілька кліків, а тоді відкинувся на спинку й пильно глянув на мене.

— Навіщо тобі Аделіна? — спитав він так само спокійно, майже холодно.

Його слова прозвучали, наче виклик. Я напружився, у голові відразу спалахнули десятки відповідей, але жодна не здавалася достатньо переконливою.

— Нам треба поговорити. Де вона зараз? — видавив я з себе.

Назар злегка стиснув губи, мов вагаючись, і тоді відповів:
— Не знаю, але точно не тут. — Він зробив паузу, і ця пауза лише розпалила в мені злість. — І точно не в цьому місті.

Мене мовби облили холодною водою. Я різко випрямився.
— Що це означає? — відчув, як серце вдарилося об грудну клітку.