Розділ 32

Ранок видався незвично тихим. Усе вже було спаковане: кілька валіз і коробок, папки з документами та ще кілька дрібниць. Усі речі я не забирала — все одно планувала інколи повертатися через роботу. Дивно, але в останні моменти ця квартира здавалася такою рідною: раніше вона була просто тимчасовим житлом, а тепер я розуміла, що це і був мій справжній дім.

Коли пролунав дзвінок у двері, серце здригнулося. Влад стояв із усмішкою та двома гарячими кавами в руках.
— Готова? — його голос звучав лагідно, але в погляді читалося щось уважне, наче він боявся, що в останню мить я передумаю.
Я вдихнула глибше й кивнула.
— Так, — відповіла я. — Готова.

Ми завантажили речі в машину, і вже за кілька хвилин рушили в дорогу. За вікнами пропливав знайомий краєвид, і я відчувала, як серце стискається з кожним кілометром. Кожен метр віддаляв мене від колишнього життя. Влад узяв мою руку в свою, стискаючи тепло й упевнено.
— Не хвилюйся, — тихо сказав він. — У нас все тільки починається, і все буде добре.

Я усміхнулася, вдивляючись у дорогу, що тягнулася вдалину, а потім одразу повернула голову до вікна, щоб він не бачив моїх сумнівів. Наче все було правильно, але глибоко всередині тривога й смуток не давали спокою, ніби все мало бути інакше. Та я швидко проганяла ці відчуття, намагаючись зосередитися на майбутньому.

 Ближче до обіду небо затягнуло легкими хмарами, і сонце лише зрідка пробивалося крізь них. Дорога вела все далі на захід, і відчуття наближення нового життя ставало дедалі сильнішим. Влад кілька разів зупинявся, щоб ми могли розім’ятися та щось поїсти. Він поводився спокійно, впевнено, і ця впевненість хоч трохи заспокоювала мене.

Коли ми нарешті доїхали до Львова, місто зустріло нас гамором вулиць, ароматом кави та відчуттям постійного руху. Я розгублено дивилася у вікно, намагаючись осягнути, що відтепер це моє нове місце.

Машина звернула з центральних вулиць у тихіший район. Вузька дорога привела нас до великого будинку з доглянутим подвір’ям. Влад заглушив мотор і повернувся до мене.
— Ось ми й приїхали, — сказав він із легкою усмішкою.

Я вийшла з машини й завмерла, вдивляючись у свій новий дім. Він виглядав затишним: великі вікна впускали багато світла, а попереду розкинувся невеликий сад із кількома молодими деревами та охайною стежкою до дверей.

Ми взяли частину речей і зайшли всередину.
— Сподіваюся, тобі тут сподобається, — озвався Влад, відчиняючи двері. — Я купив цей будинок саме для нас, тож якщо захочеш щось змінити — просто скажи. Тут ти можеш зробити все, що забажаєш.

— Гаразд, — відповіла я, проходячи далі. Усередині було просторо й світло: високі стелі, великі вікна, білі стіни, що робили кімнати ще світлішими. Все виглядало акуратно й водночас дещо порожньо.

— Меблів поки небагато, — додав Влад, проводячи мене до вітальні. — Їхній вибір я повністю довіряю тобі. Хочу, щоб ти облаштувала дім на свій смак. — Він встиг нахилитися й легенько поцілувати мене в щоку, перш ніж пройти на кухню. — А зараз давай занесемо речі й замовимо вечерю.

Я озирнулася навколо й уперше відчула: так, це справді може стати моїм новим домом. Хоча в середині ще ворушився тихий сум, але поступово його починала витісняти надія.

Так і пройшов наш вечір: ми повечеряли, трохи пожартували, поговорили про будинок. Він ще здавався чужим, занадто великим і порожнім, але я сподівалася, що це швидко пройде.

Коли ми нарешті лягли спати, тиша навколо була особливо глибокою — не схожою на ту, до якої я звикла у своїй старій квартирі. Я думала про завтра: важкий день попереду, треба буде розкласти всі речі, скласти список того, що необхідно купити, переглянути, яких меблів бракує.

Поруч спав Влад, і це було трохи незвично. Так, за час, вечори та ночі, які ми провели разом, я вже звикла до нього, але саме усвідомлення, що тепер ми житимемо під одним дахом, трохи непокоїло мене. Та водночас у голові звучали його слова, що все буде добре. Ця думка огортала мене теплом і дозволила нарешті заплющити очі.