Розділ 31

Дні текли спокійно й навіть трохи надто буденно, хоча ця буденність тепер мала новий смак — теплий, наповнений присутністю Влада. Ми бачилися часто: вечеряли разом, ділилися історіями, жартами, планами. І навіть мовчання з ним стало для мене несподівано приємним — таким, у якому не відчуваєш незручності, а навпаки знаходиш затишок. Здавалося, нарешті моє життя набуло рівноваги, яку я так довго шукала.

Одного вечора ми лежали на його дивані, напівуважно дивлячись якусь програму по телевізору. Я вмостилася головою на його грудях, слухала рівний ритм його серця, а він легенько погладжував моє плече, немов заспокоюючи чи надаючи впевненості. У цій простоті було щось дуже справжнє, домашнє.

– Адо, – раптом озвався Влад після довгої паузи, і його голос пролунав інакше, ніж зазвичай: більш зосереджено, навіть трохи напружено. – Сьогодні мені довелося прийняти важливе рішення.

Я трохи піднялася на лікоть, намагаючись зчитати вираз його обличчя.
– Що сталося? – запитала я насторожено.

Він натиснув на пульт, і телевізор стих. Влад також сів рівніше, повернувшись до мене. У цей момент я зрозуміла, що розмова буде серйозною.

– Мені потрібно буде переїхати до Львова, – вимовив він нарешті. – Бізнес вимагає моєї присутності там.

Я відчула, як усередині щось завмерло. Львів. Інше місто. Інше життя. Але ще більше мене вразили його наступні слова:

– І я хочу, щоб ти поїхала зі мною. Ти дуже важлива для мене, Аделіно. Я не готовий відпускати тебе.

Я завмерла, ніби в ступорі. Серце неслухняно стислося, а думки почали плутатися.
– Я… я навіть не знаю, що сказати, – тихо зізналася я. – Це непросте рішення.

Влад нахилився ближче, його очі світилися впевненістю.
– А що ж тебе тут тримає? – спокійно запитав він. – Ти зможеш працювати онлайн. А якщо захочеш — відкриємо тобі власну юридичну фірму, будеш працювати на себе. Нове місто, нові люди, нові можливості. У нас все буде добре, я обіцяю.

Я замислилася. І справді: що мене тут утримувало? Робота, яку можна було перенести. Кілька знайомих, з якими бачилася рідко. Місто, що останнім часом більше нагадувало про минуле, ніж дарувало щось нове. Але водночас у грудях ворушилися сумніви. Чи готова я до такого кроку? Чи не повторю це знову — коли колись уже їхала за чоловіком, сподіваючись, що там чекатиме щастя?

Та цього разу я була іншою. Я вже зробила вибір почати нове життя, то чому б не почати його в новому місті?

– То що? – м’яко усміхнувся Влад, ніби відчуваючи мої вагання. – Я не маю наміру тебе відпускати, тому, зізнаюся, вибір у тебе не надто великий.

Його слова прозвучали водночас жартома й серйозно. Я глибоко вдихнула й нарешті зважилася.
– Гаразд, – прошепотіла я.
– Справді? – в його очах спалахнула надія.
– Так, – підтвердила я рішучіше. – Я поїду з тобою.

Його усмішка стала відповіддю. Влад нахилився й потягнувся до мене за поцілунком. Цього разу він був інший — палкий, вимогливий, такий, у якому відчувалася сила й рішучість. Я відповіла йому, відчуваючи, як разом із його теплом у мене входить нова впевненість у майбутньому.

Так закінчився наш вечір: у ліжку, в обіймах одне одного, з відчуттям, що перед нами відкривається нова дорога.

Вже наступного дня я відкрила шафу, дістала валізи й почала збирати речі. Влад попередив, що виїжджати доведеться найближчим часом, тож відкладати не було сенсу. Кожна складена сукня, кожна акуратно згорнута папка з документами нагадували мені про прожиті роки тут. Здавалося, я пакувала не лише речі, а й частину свого старого життя.

Квартира поступово наповнювалася легким хаосом із валіз, коробок і розкиданого одягу. Та попри це у мені зароджувалося дивне відчуття полегшення. Так, було страшно, сумніви підкрадалися ледь не з кожним рухом, але водночас — трепет очікування грів душу. Мені здавалося, що попереду справді нова сторінка, і я готова її відкрити.

Втім, я знала: перш ніж вирушити, є ще одна справа, від якої не можна ухилитися. Мені потрібно було зустрітися з Назаром. Усвідомлювала, що нас очікує непроста розмова. Після того вечора він досі не зачіпав тему минулого, і за це я була йому вдячна. Але уникати розмови далі — не вихід.

Зібравшись із думками, я взяла до рук телефон і набрала його номер. Він відповів майже одразу, ще після першого гудка.

— Привіт, Аделіно. Якщо в тебе питання по роботі, то навіть не починай — сьогодні вихідний, тож залиш це на завтра, — заговорив він одразу, і я не втрималася від сміху.

— Привіт, ні, не через роботу дзвоню, — відповіла я, намагаючись стримати усмішку. — Нам потрібно зустрітися і поговорити. Це важливо. Ти вільний сьогодні?

У його голосі на мить зникла легкість, з’явилася настороженість.
— Звучить серйозно… Добре. Якщо ти кажеш, що це важливо, то так. Де й зазвичай? Десь через дві години?

— Так, мені підходить. Тоді до зустрічі, — тихо промовила я.

— Бувай, — коротко відповів він і поклав слухавку.

Я залишила телефон на столі й вдихнула глибше. Розмова буде складною, але відкладати її далі я не мала права.

Тож уже через дві години я сиділа в нашому звичному закладі. Тут нічого не змінилося: ті ж теплі лампи над столиками, тихе гудіння кавомашини і запах свіжої випічки. Мені навіть здалося, що час зупинився. Назар, як завжди, прийшов вчасно. Ми привіталися короткою усмішкою й сіли за наш улюблений столик біля вікна.

— Невже ми знову тут разом, як у старі добрі часи? — озвався він, уважно дивлячись на мене.

— Так, — кивнула я з легкою усмішкою. — Ми й справді давно тут не були. Робота… вона якось витіснила наше дружнє спілкування на другий план. — Мій голос прозвучав задумливо, навіть із ноткою суму.

— Тільки робота? — він трохи нахилив голову, ніби намагаючись зчитати мої справжні думки. — Її в нас завжди було багато. Але незважаючи на це, ми знали одне про одного майже все, підтримували зв’язок. А зараз між нами… наче прірва.