Розділ 29

Аделіна

Повернувшись додому, перше, чого мені хотілося, — це сховатися від усього світу під гарячими струменями води, змити з себе не тільки макіяж і втому, а й тягар цього вечора. Обережно, ніби боячись розбудити тишу власної квартири, я зняла підбори. Ноги, які вже давно німіли від довгого перебування у вузьких туфлях, з вдячністю прийняли свободу. Сукня, що ще кілька годин тому була моїм захистом і водночас маскою, повільно сповзла з тіла. Волосся, звільнене з шпильок, розсипалося по плечах, але я швидко заколола його, відчуваючи, як голова стомлено хилиться вниз.

У ванній мене зустрів знайомий запах пари та глибокий шум води. Я підставила долоні під гарячі струмені — вони лагідно торкалися шкіри, але ніяк не могли дістатися глибше, до серця, яке нило й стискалося. Тіло відчувало полегшення, проте душа залишалася важкою, немов загорнута в холодний лід.

Думки знову і знову повертали мене до вечора, наче навмисно змушували переживати кожну мить наново. У голові перепліталися біль і розчарування, гнів і шок — усе це важким клубком стискало груди. І лише коли ця хвиля трохи стихала, приходило повільне, але неминуче усвідомлення: те, що сталося, вже неможливо змінити.

Я зрозуміла, що більше не можна стукати у двері, які давно й назавжди замкнені для мене сотнею замків. Безглуздо шукати відповідь там, де давно панує тиша. Даремно кричати по допомогу та шукати надію в темному тунелі, світло в кінці якого вже давно згасло і залишилася лише холодна порожнеча.

Людини, яку я кохала всі ці роки, більше немає. Те, що залишилося, — лише її тінь, відбиток у пам’яті, уламок минулого, який я так вперто тримала біля себе. І саме це прийняття ранило найбільше. Усвідомлення, що її вже не буде ні поруч, ні у моєму майбутньому.

Та водночас у цій гіркій правді було і щось нове — наче маленький промінь свободи. Адже разом із прийняттям прийшло розуміння: я повинна відпустити. Відпустити образи, які роками роз’їдали душу. Відпустити цей клятий біль, що знищував мене зсередини, не дозволяв дихати на повні груди.

Вперше за довгий час я відчула: мені треба просто жити. Не заради минулого, не заради спогадів, а для себе — насолоджуючись кожним днем, кожним ранком, кожною дрібницею.

Витершись м’яким рушником, я вдягла свою улюблену легку піжаму, яка завжди дарувала відчуття спокою й домашнього тепла. На кухні, у напівтемряві, я заварила чай і спостерігала, як тоненькі струмки пари піднімалися вгору, розчиняючись у повітрі й наповнюючи його ніжним ароматом трав. Здавалося, що навіть сама кухня дихала спокоєм.

З книгою в руках я перейшла до вітальні. Там мене зустріла тиша, м’яке світло лампи розливалося по кімнаті теплим сяйвом, відкидаючи затишні тіні на стіни. Лише тихе цокання годинника нагадувало, що час іде, але цього вечора він не поспішав.

Я зручно вмостилася у кріслі, притискаючи чашку теплими долонями, й уперше за довгий час відчула справжній спокій. Без сумних спогадів, без болю, без того важкого відлуння минулого, яке так довго тримало мене в полоні. Мені було добре. Просто добре — тихо й спокійно.

І в ту мить я зрозуміла: цей вечір належить лише мені. Завтра настане новий день — не схожий на попередні. Він буде інший, бо вперше за довгі роки я відчувала, що справді готова жити далі. І цього разу — для себе.

Навіть не помітивши, як задрімала з книгою в руках, я прокинулася від різких, настирливих ударів у двері. Спершу не зрозуміла, що відбувається, але серце відразу закалатало, немов у пастці. Я повільно, майже безшумно підвелася й навшпиньках підійшла до дверей. У вічку побачила його.

Максим.

На мить мені здалося, що я з полегшенням видихнула — знайоме обличчя, не чужий. Але вже в наступну секунду все тіло стиснулося від напруги. Ні, тільки не він. Чому знову? Чому саме тепер, коли я вперше почала відчувати спокій?

— Аделіно, відчиняй! Я знаю, що ти вдома! — його голос лунав гучно й грубо, а слова зрадницьки спотикалися, видаючи очевидне — він був п’яний.

Я сперлася спиною об двері, стискаючи руки в кулаки.
— Іди геть, Максим! Навіщо ти прийшов? — моя відповідь прозвучала різко, хоч усередині мене трусило від страху.

— Відчини… Нам потрібно поговорити, — він не відступав, його тон коливався між впевненим і розгубленим.

— У нас немає про що говорити! Мені це не потрібно. Ти п’яний — забирайся!

Кілька секунд тиші. А потім — новий удар у двері, цього разу слабший, але голос його став іншим. Не крик, не наказ — прохання.
— Аделіно… прошу тебе. Я не піду звідси, поки ти не відчиниш.

Я заплющила очі. Відчуття безсилля накотило хвилею: його настирливість завжди ламала мій захист. І хоч я знала, що це помилка, все таки я простягнула руку до замка. Серце калатало, пальці тремтіли. І, всупереч усім своїм словам та рішенням, я відчинила двері.

Впустивши його до квартири, я відступила на крок назад і спостерігала, як він важко заходив усередину, спотикаючись і ледве тримаючись на ногах. Його вид був жалюгідний: скуйовджене волосся, втомлені очі, почервоніле обличчя. Але найбільше мене вразив його погляд — там не було звичної зверхності, злості чи ненависті, якими він раніше завжди кидався в мене, наче зброєю. Тепер у цих очах було щось інше: біль, втома… і несподіване каяття.

— Аделіно… — почав він, заплітаючись на словах, важко добираючи фрази. — Я був… таким дурнем. Я все зруйнував, сам… своїми руками. І навіть не знаю, які слова можуть хоч трохи пояснити, яку ненависть і відразу я відчуваю… до себе. За те, що зробив із нами. Я… прошу пробачення. І готовий просити його до кінця життя, якщо доведеться…

Його голос надломлювався, а мої очі поступово наповнювалися сльозами. Це були ті самі слова, яких я чекала стільки років. Слова, які мали б стати для мене порятунком, зціленням. Але було вже запізно, полегшення не приходило. Ніби всередині мене щось давно зламалося й тепер не підлягало відновленню. Я не відчувала ні радості, ні тепла. Але й злості теж не було. Лише дивна порожнеча.