Розділ 28

Максим

Сидівши, я ледве помітив, як Назар взяв собі стакан і присів у крісло поруч. Його рухи були спокійні, розмірені, а я відчував, як моє серце ще більше стискається від напруження.

— Ану, ділись, — промовив він, забираючи пляшку з моїх рук. — Не годиться пити самому.

Він налив собі трохи віскі і одним ковтком проковтнув напій, наче намагаючись зібрати думки, щоб розпочати розмову. Я ж сидів мовчки, чекаючи на його очевидні питання.

Я мовчав. Не тому, що не хотів відповідати, а тому, що слова застрягли в горлі, переповнені емоціями, які я ще не міг осмислити. Моя голова була завалена думками, спогадами, тими словами, що лунали між нами останніми зустрічами. Натомість вирішив задати своє питання — таке, що вже давно крутилося в голові:

— Звідки ти її знаєш? Як ви познайомилися?

Назар здивовано підняв брови, і його погляд став більш прискіпливим. Я бачив, що йому не подобається, що я ігнорую його питання, але мене більше цікавила правда, яку він міг розповісти.

— Ти чув загалі, що я тобі сказав, — відповів він, серйозно глянувши на мене. — Що між вами сталося. Я вперше за довгий час побачив її в такому стані. Що ти їй зробив?

— Назаре… — спробував я, але він підняв руку, перервавши мене.

— Послухай, Аделіна не остання людина для мене, і я не дозволю тобі ображати її.

Я відчув, як напруга між нами зростає. Кожне його слово, кожен погляд стискали груди, а голова відмовлялася слухати серце. Мені хотілося відповісти, але одночасно страх і гнів що між ними могло щось бути змішувалися всередині мене, роблячи мене мовчазним.

— Як… ви… познайомилися? — повторив я своє питання, намагаючись не показати внутрішнього хвилювання.

Назар замовк, напружено дивлячись на мене, і на мить у кімнаті запанувала тиша, наче час зупинився. Потім він повільно видихнув:

— Я розповім тобі, але ти теж маєш відповісти на мої питання.

Його тон був непохитним, а погляд пронизував наскрізь. Я відчував, що зараз почнеться щось важливе, щось, що може змінити все. Напруга в повітрі давила на груди, а кожен мій ковток віскі здавався марним — нічого не могло заспокоїти думки, що роїлися всередині.

— Ну то що? — підбивав я його почати, відчуваючи, як серце б’ється швидше, а руки стискають склянку, ніби це могло захистити від того, що почую.

— Я зняв її з моста… — почав Назар, і від цих слів мене наче облило крижаною водою.

— Що?.. Що ти сказав? — промовив я, не в змозі приховати шок.

— Багато років тому… — почав Назар, і його голос був тихий, навіть трохи тремтів, наче він повертався у той день знову. — Одного вечора я повертався з роботи. Було вже пізно, міст був майже порожній. І коли я їхав, мій погляд випадково впав на дівчину. Вона стояла на перилах мосту, нерухома, погляд спрямований вниз, готуючись стрибнути. Я різко загальмував, вилетівши з машини, побіг до неї. Я встиг схопити її буквально в останню мить. Вона плакала та голосно кричала: «Навіщо ти це зробив? Хто ти такий, щоб рятувати мене?»

— Тоді вона була зовсім іншою… — продовжив Назар, і я відчув, як його слова проникають у саме серце. — Зовсім не такою, як зараз. Повністю розбита, крихка дівчина, яка не знала, куди піти, кому довіряти і що робити далі. Я ледве заспокоїв її, посадив у машину і повіз до себе. Питав, чому вона вирішила піти на такі крайні міри. І тоді вона розповіла…Вона сказала, що її підставили, а хлопець, заради якого вона все кинула, просто не повірив їй. Не вислухавши вигнав, навіть не зважаючи на те, що вона була вагітна. Наступного ж дня вона втратила дитину. З батьками вона була у сварці, вони ще раніше відреклися від неї. Тож вона залишилася ні з чим, без дому, без підтримки, без найменшої надії.

— Ми познайомилися у найгірший момент її життя, — говорив Назар.— Вона трохи пожила у мене, бо у неї не було власного дому. Ми почали більше спілкуватися, я дізнався, що вона навчалася на юридичному, і коли трохи оговталася, взяв її до себе на роботу. Я допомагав, як міг, намагався підтримати. Ми поступово здружилися, але вона повністю поринула у роботу. Не було нічого, крім неї і роботи. Вона жодним чином не випускала себе з цього світу, допомагала мені, віддавалась роботі без залишку.

— І потім стало ще важче… — Назар замовк на мить, збираючись із думками. — Вона дізналася про свою хворобу. Через той викидень більше не могла мати дітей. Постійні болі переслідують її і до тепер, але вона відмовляється від будь-якого лікування, закрилася ще більше. Майже нікого не підпускає до себе. Живе лише роботою, втекла у неї повністю. І як би я не намагався витягнути її, не вдалося жодного разу. Вона не бачить нічого крім неї, нічого крім цього світу, який сама створила навколо себе.

Я слухав його, і серце моє стискалося, наче залізний обруч. У грудях тиснув клубок, холодний і непроникний, що розтікався по всьому тілу — від кінчиків пальців до шиї. Тепер не залишалося жодного сумніву. Кожне слово Назара відкривало переді мною справжню глибину того, через що пройшла Аделіна, і одночасно накладало на мене тягар неминучої провини.

Провини за те, що не бачив, не розумів, не намагався зрозуміти її тоді. Провини за те, що був тоді занадто засліплений злістю, що не вислухав її, що був егоїстом, зануреним лише у власний біль і розчарування, зовсім не помічаючи того, що відчувала вона. Провини за всі сказані слова тепер, за всі приниження та образи.

Я відчував лють на самого себе, за те що зруйнував все, чорт побери геть усе. Ненависть до себе була такою гострою, що хотілося кричати, бити кулаками об стіну, зробити щось, аби хоч трохи полегшити це внутрішнє тиснення. Але залишалася лише тиша, холодна і безжальна, і я мусив терпіти її сам.

—Я розповів тобі все, що ти хотів знати, — сказав Назар, його голос був спокійний, але твердий. — Сподіваюся, ти розумієш: Аделіна для мене важлива, і я не дозволю, щоб хтось ображав її. Тепер скажи мені правду — через що ви сварилися?